Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Чуєш, хвойдо, мені вже терпець уривається, мені запросто ударити жінку, я Кеґні Французької Рив’єри[256], май на увазі.
— Я тебе приб’ю…
— І що? Завалиш усю справу?
Катьє повертає голову і впивається зубами у його руку трохи вище ліктя, де колись встромлялися щприци з пентоталом.
— От же стерво… — Відпускає руку, яку викручував, стягує нижню білизну, хапає її за одне стегно і проникає у неї ззаду, а знизу тягнеться потеребити соски, помацати клітор, нігтями пройтися по стегнах ізсередини, ану, містере Технічний, ну, вже й, може, не має великого значення, бо вони обоє готові кінчити — спершу Катьє репетує у подушку, а Слотроп за секунду чи дві по тому. Він лежить на Катьє, спітнілий, глибоко дихає, спостерігає за її обличчям, повернутим на 3/4, навіть не профіль, а страхітливе Лице, Що Не Є Лицем, робиться надто абстрактним, недосяжним: очна ямка, але не саме мінливе око, лишень безіменна лінія вилиці, виступ рота, безноса маска Істоти Іншого Порядку, істоти Катьє — безживне не-лице, що є тим єдиним її лицем, яке він знає чи запам’ятає.
— Агов, Катьє, — тільки й каже він.
— М-м. — Але колишній осад гіркоти повертається, і вони, зрештою, не є коханцями в парашутах сонячного серпанку, що ніжно опускаються, обіруч, на якусь подобу лужка або спокою. Здивовані?
Вона відсунулася, випустила його член у холод кімнати.
— А як там у Лондоні, Слотропе? Коли падають ракети?
— Що? — Після такого траху він любить полежати, викурити сигарету, подумати про їжу. — A-а, та не знаєш, що вона падає, аж доки не впаде. Таки-так, доки не впаде. Якщо у тебе не вцілила, то з тобою все добре аж до наступної. Якщо чуєш вибух, отже, ти живий.
— З того і знаєш, що живий.
— Ну, так. — Тим часом вона підводиться, натягує трусики, опускає спідницю, підходить до дзеркала, поправляє зачіску. — А згадаймо температури пограничного шару. Поки вдягаєшся.
— Температура пограничного шару Т нижнє е — що воно таке? — піднімається експоненціально аж до Бреншлюса, дальність близько 70 миль, та-а тоді настає різкий поворотний пункт, 1200 градусів, тоді трохи знижується, мінімум 1050 градусів, аж поки не виходиш із атмосфери, тоді ще один поворотний пункт на 1080 градусах. Залишається досить стабільним до зворотного входження, — ля-ля-ля. Музичний приспів із розсипом ксилофона, будується на чомусь давньому й улюбленому, що іронічно, але ніжно пояснить те, що відбувається, — мелодія на зразок «Шкільні дні, шкільні дні», або «Летимо, Джозефіно, у летючій моїй машині», або навіть «Увечері буде ГАРЯЧЕ в нашому містечку!», вибирайте до смаку — уповільнення і згасання, засклений ґанок унизу, Слотроп і Катьє тет-а-тет, самісінькі, за винятком кількох музикантів у кутку, що постогнують і похитують головами, тяжко задумавшись, як би змусити Сезара Флеботомо заплатити їм бодай щось — для різноманітності. Поганенький ангажемент, ох поганенький… Дощ торохтить у скло, цитринові дерева й мирти за вікном похитуються на вітрі. Після круасанів, полуничного варення, справжнього масла, справжньої кави вона муштрує його щодо профілю польоту в плані температури стінки і коефіцієнтів теплопередачі Нуссельта, вирахуваних у голові з чисел Рейнольдса, які спадають їй на думку… рівняння руху, згасання, відновлюваних моментів… методи обчислення Бреншлюса за інерційним наведенням і радіометоди… рівняння, перетворення…
— Тепер кути розширення. Я кажу висоту, а ти кажеш кут.
— Катьє, а чому б тобі не сказати кут?
Колись вона любила думати про павича, що залицяється, розпускає віялом хвіст… коли ракета злітала з платформи, бачила його у барвах полум’я, яскраво-червоних, помаранчевих, райдужно зелених… деякі німці, навіть есесівці, називали ракету «Der Pfau», «Pfau Zwei[257]». Злітає, запрограмована для любовного ритуалу… із Бреншлюсом збулося — власне жіночий відповідник Ракети, нульова точка у центрі цілі, таки підкорилася. Решта відбувається відповідно до законів балістики. Тут Ракета безпорадна, нею починає керувати щось геть інше. Щось з-поза меж задуманого.
Катьє сприйняла величезну безповітряну дугу як чітку алюзію на якусь потаємну хіть, що рухає планетою і нею самою, а також Тими, хто нею користується, — перевал через вершину, а тоді спуск донизу, стрімким кидком, палаючи, до граничного оргазму… чого, зрозуміло, Слотропу не розповіси.
Вони сидять, до них долинають пориви дощу, який уже майже переходить у сніг. Наближається зима, дихає холодом, поглиблюється. Десь у глибині іншої зали торохтить кулька рулетки. Вона тікає. Навіщо? Невже він знову підійшов заблизько? Він намагається пригадати, чи завжди їй хотілося таких розмов, з відскоком — відсахнутися, перш ніж доторкнутися. Гарна нагода ставити запитання. Він влаштовує контрзмову в темряві, підважує перші-ліпші двері, тож і не вгадаєш, що звідти виповзе…
З моря напливає темний базальт, над мисом і над шато зависла маскувальна сітка пари, надаючи всьому вигляду зернистої давньої листівки. Він торкається її руки, пальцями веде вгору по голій руці, сягаючи…
— Гм-м?
— Ходімо нагору, — каже Слотроп.
Вона, може, й завагалася, але хіба на якусь мить, і він цього не помітив:
— Про що ми весь цей час балакали?
— Та про ракету, А-4.
Вона довго дивиться на нього. Спершу він думає, що от-от розрегочеться. Потім йому здається, що заплаче. Нічого не годен второпати.
— Ох, Слотропе. Ні. Я тобі не потрібна. Тому, за чим вони полюють, може, й потрібна, але не тобі. Так само як А-4 не потрібен Лондон. Але не думаю, що вони знають… про інші «я»… твої чи Ракети… ні. Не більше за тебе. Якщо тепер не розумієш, то принаймні запам’ятай. Це все, що я можу для тебе зробити.
Вони повертаються до номера: прутень, піхва, понеділковий дощ у вікнах… Решту ранку і середину дня Слотроп присвячує вивченню написаного професором Шіллером про регенеративне охолодження, Ваґнером про рівняння згорання, Пауером і Беком про відпрацьовані гази й ефективність горіння. І порнографія світлокопій. Опівдні дощ вщухає. Катьє кудись іде у справах. Слотроп проводить кілька годин внизу у барі, офіціанти, що перехоплюють його погляд, усміхаються, показують пляшки шампанського, так спокусливо ними похитують…
— Ні, merci, non… — Він намагається запам’ятати оргструктурну схему Пенемюнде.
Коли із затягнутого неба починає скапувати світло, вони з Катьє йдуть на прогулянку, такий собі щоденний шпацір вечірньою еспланадою. Він відчуває холод її руки без рукавички, вузьке чорне пальто робить Катьє вищою, довга мовчанка розріджує її
