Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Світ-комуна. Оточена, ясна річ, задвірками — а як же інакше?

Не збагну лише: як вони досі не перемерли всі від якогось кору чи вітрянки? І не повбивали одне одного?

— Вам тут урешті-решт сподобається, — каже, пересміявшись, старий з волошкою.

— Урешті-решт? Боюсь, я не маю так багато часу.

Він поводить білосніжними бровами, схожими на маленькі хмарки. Розумію, що сивина в нього, швидше за все, штучно вибілена. Та й синява очей підозріла, занадто в тон до квітки.

— Ви звикли до свого власного часу, — щось у голосі в нього проступає таке, на межі зневаги і заздрості. — Відвикайте. Громадянинові Світу-комуни не належить нічого, зокрема і час. З іншого боку, він і сам нікому і нічому не належить.

— Чудово. Але я, як ви правильно зауважили, не громадянин Світу-комуни. Я гість.

— Це ненадовго.

Знову слово-маркер із понятійного апарату світу — так, усе-таки світу, не уподібнюймося до тих, хто все навколо вважає задвірками, — що живе згідно з інакшими принципами та законами. Киваю, пристаючи на запропоновані правила:

— Та я й не збираюся затримуватись надовго.

Він стримано всміхається і тягнеться до столу, заставленого дешевими делікатесами. Здається, ще тісніше, ніж хвилину тому — глюк, аберація сприйняття? Обгортки від псевдосиркової маси, що я її сам зняв і скрутив пальцями у компактну кульку, на столі вже немає. Зазираю під стіл — її немає і там; сам же відфутболив, не помітивши? Взагалі дивно, він би мусив бути куди більш спустошений і засвинячений, стіл, за яким безперервно жеруть. Я, їй-богу, щось проґавив, але ж цікаво.

— Взагалі дивно, — каже співрозмовник, немов читаючи мої думки, і стає незатишно, хоча йдеться про незначущі вступні слова. — Зазвичай гості Світу-комуни — молоді люди. Ті, хто цінує людську спільноту більше за свій час. Вони залишаються тут назавжди, це природно. А щодо вас я навіть не знаю, що й думати. Ви — навіщо?

Не бачу причин не сказати правди, нехай і не всієї:

— По одного юнака. Він мій правнук, і я не певен, що йому тут варто залишатися.

— На задвір… даруйте, у вас досі так заведено, що старше покоління вирішує за молодших?

Стинаю плечима:

— У нас давно стерлася межа між поколіннями, що вже казати про зв’язок. Але він хороший хлопчина. Відчуваю за нього відповідальність, якщо ви розумієте, про що я.

— Ну що ви. Відповідальність виникає із власності. Громадянин Світу-комуни нічим і ніким не володіє, отже, не відповідає ні за кого і ні за що, крім себе самого… та й навіть за себе не цілком. Воля індивіда священна, як у нас кажуть, ви напевно вже чули.

— Тоді, боюсь, я не зможу вам пояснити.

— Ні, чому ж, — він підморгує хитрим синім оком. — Я вже досить давно живу, щоб зрозуміти. Адже у вас, правду кажучи, все так само. Кожен сам по собі. Та ще й у своєму часі, в цьому… як ви його, забувся, називаєте?..

— Хроносі.

Його обізнаність мене не дивує. Вік — це підстава для будь-чого. Абсолютна величина, надто у спільному часі.

— Коли зустрінете свого хлопчика, вважайте, — він стишує голос, говорить майже пошепки, звук майже зникає в навколишньому гомоні жування, — він не захоче повертатися. Адже вони дуже наївні, молоді, вони думають, що тут усе інакше. Що в спільному для всіх часі, поза межами цього вашого хроноса, не існує самотності. Ось побачите, він не повірить, почувши від вас, що це не так. Але ви йому все-таки скажіть.

Він іронічно всміхається і, запечатавши рота величезним сандвічем, починає жувати. Крихти сиплються йому під ноги, там, здавалося б, мусив уже лежати килим із папірців, недогризків і крихт, але його чомусь немає — чисте, хоч і вичовгане до пролисин, килимове покриття. Зводжу погляд. Старий жує, пластикова волошка підстрибує в його бороді.

— Нащо ви носите цю штукенцію?

Ясна річ, жодної відповіді.

Переді мною лежить на тарілці надкушений бутерброд, у жовтій клейкій масі ще видно відбитки моїх зубів. Робиться до нудоти бридко, я відсовую тарілку і підводжуся; застілля — це чудово, одначе я, щедрий старий Ебенізер Сун, начебто достатньо плачу, щоб не годувати людей аж такою фантастичною гидотою. Мій відносний одноліток залишається за столом, не пустивши на прощання ні пари з вуст, не обдарувавши й поглядом — так, наче ми не спілкувалися з ним щойно про вічне.

Озирнувшись через плече, помічаю, як моя тарілка з недоїденим бутербродом зникає зі столу, наче її змітає змазаним вихорцем, на частку секунди він набуває форми людської постаті. Ну-ну, я про щось таке здогадувався. Білобородий дідуган жує далі, то й нехай собі.

Відвідавши на прощання вбиральню, виходжу надвір. Сонце вже сяє не так яскраво, мені, схоже, не потрібні вже темні окуляри. Отже — вольовим зусиллям воскрешаю в собі древній навик орієнтуватися за рухом світил — минуло вже досить багато часу.

Мого часу.

Годі клеїти дурня. Маю конкретну мету. Іґар.

Вмикаючи мобільник, думаю про старого з волошкою: цікаво, чи встиг він подати куди слід сигнал, докладно виклавши нашу дивну розмову?.. та годі тобі, старий параноїку Ебенізере Сун. Зараз ти оприсутнишся цяточкою на чиїйсь допотопній машині, в спеціалізованій, не для всіх, внутрішній мережі. І чи тобі, власне, не все