Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

— Сергію, я зараз.

От і сама мовила заборонене, що воно на очах набуває сенсу, слово.

Одну за одною спустила ноги з ліжка, так намацують дно в каламутній воді. Сергій кумедно розчепірив руки, але вона ухилилася, неповоротка і сонна, але слизька риба. Не треба, відійди, відвернися, будь ласка. Я зараз, так.

У дзеркало Віра намагалася не дивитись. Але не вдавалося, люстра були всюди: і вбиральня, і ванна були двома дзеркальними скриньками, це безжально, хто таке вигадав? — точно що не японці, фальш, неправильна нота.

У ванній висів ще один халат стандартного розміру, замалий для Сергія і задовгий, мало не до п’ят, для неї, а завширшки — саме те, і закутатись, і зав’язати пасок. Трохи полегшало. Витиснула на білу готельну щітку пасти з мікроскопічного, на один день, тюбика — навіть такими буденними речами, як зубна паста, можна вимірювати час. На смак вона виявилася чимось убивчо м’ятним, на кшталт «Жемчуга» з дитинства.

Зуби чистити три хвилини, не менше, навчала мама, і максима засіла в голові навіки, хоч жодного разу себе не виправдала, не так уже й багато в мене залишилося своїх зубів, і жодного без пломби. І вмитися, хоча б якось освіжити обличчя за відсутності мого незмінного, радянського, а зараз іноземного крему «Дзінтарс», уже віддавна для зів’ялої шкіри. Оманливе відчуття свіжості, насправді ж вода лише сушить, та й узагалі смішно сподіватись якось спинити його — природне, мов осінь, згасання. А зараз у душ. Але тут не душ, а велика квадратна ванна, можливо, навіть джакузі, ввечері я не брала ванни, а зранку вже й начебто немає сенсу… Наповнюється по вінця, лоскочуть бульбашки, я сиджу тут цілу вічність, Сергій, звісно ж, не чекатиме. Він заклопотаний, у нього не так багато часу, його часу.

Виходячи з ванної, Віра була майже переконана, що його вже не буде. І вже майже примирила себе з цим — як із осінню, старістю, будь-чим неминучим. У крайньому разі він міг сидіти у фотелі над спустошеним сніданком, допиваючи каву, в костюмі, з депутатським значком — чужа людина, випадкова в її житті, і це було би ще страшніше, але Віра і з цим наперед змирилася, вона вміла, навчилася давно-давно.

…Сергій лежав на ліжку, навскоси, розкинувши голі ноги і руки гігантською морською зіркою і прикрившись простирадлом, що посередині здіймалося, ніби там сховали пляшку: так воно й було, коли він, урочисто регочучи, зірвав простирадло, немов відкривав пам’ятник, — а двозначний сенс ескапади Віра збагнула трохи згодом, заднім числом. На столику стояв учорашній сріблястий НЛО, під ним виявилися вже не суші, а цілком собі європейський сніданок: тости, сосиски, омлети, ошатно згорнуті в два конвертики. Сергій встановив посередині пляшку з синього скла і розставив келихи. Рислінг, прочитала Віра на етикетці, ніколи я не куштувала рислінг, здається, щось міцне, чи не занадто з самого ранку?..

— Вірусику, за нас із тобою.

За нас. Вона не змогла повторити: найпростіша комбінація коротеньких слів тремтіла, вислизала, не лягала на язик. Пригубила вино, і справді міцне, смачне. Сергій сидів навпроти в такому ж, як у неї, халаті, що не сходився в поясі, звичний і домашній, наче б ми снідали отак удвох щоранку, день у день, завжди. У нашому спільному, щасливому, зупиненому часі.

Так не буває, схаменися. Мана, міраж, твоя особиста вигадка, і її от-от розвіє необережне слово чи телефонний дзвінок.

Виявилося, Віра вже проковтнула сніданок, машинально, не відчувши смаку. Підібрала з тарілки декоративний листок салату, відкусила: жодної свіжості, безживна клітковина, трава.

— Пий свій чай, — мовив невиразно, щось жуючи, Сергій. — Вони казали, що немає жасминового. А я запитав, скільки у них зірок і чи не пора котрійсь із них упасти з небосхилу. Правда ж, я поет?

— Ти ще й шантажист, — вона силувано всміхнулась. — А чай давно захолов. Скільки я сиділа у ванній, півгодини, більше?

— Не знаю, не знаю. Та пий уже.

Він підсунув до неї чашку з птахом, майже таку ж, як у неї вдома, хоча, мабуть, на порядок дорожчу, і підчепив своїм ручиськом смішний плескатий чайничок, і полився чай у запашній хмаринці пари. Сергій усміхнувся і підморгнув:

— Не ошпарся, га?

Віра ковтнула, повільно, крізь напівстулені губи; після вина гарячий чай підіймався в голову клубами туману і розчинявся там прозорим серпанком, у якому думки розпливалися крапельками акварелі, а все навколо ставало кришталевим, нереальним. Але ж так воно і є. Наш час справді застиг, інакше як би він залишився гарячим, мій жасминовий чай?!

Ранок нічого не змінив, диво залишилося всесильним, бо ми щасливі. Сергію, Боже мій, Сергію, як ти це зробив?..  байдуже, не хочу знати. Послабити і ненав’язливо розв’язати зовсім пасок халату. Йди до мене. Добре, що принаймні тут немає ніяких дзеркал — лише золоті порошинки в застиглому, наче вічність, сонячному промені.

Фізичне кохання двох немолодих людей — це насамперед страх: не вийде, не вдасться, минулий раз був останній, і на ганьбу треба героїчно заплющити очі, віджартуватися, мовляв, пусте, буває, розуміючи, що насправді вже нічого й ніколи не буде… Я досі про це не замислювалась, але в нього, у Сергія, напевно, все саме так і є, і всі його думки зараз не про мене, а насамперед про це, про свою імовірну зрадницьку слабкість, — а тому немає жоднісінького сенсу. І все одно — нічого доречнішого і прекраснішого, бажанішого і правильнішого не існує. Люди влаштовані не найлогічнішим чином, і, хоч як це парадоксально, лише з набору примітивних рухів, позбавлених сенсу тим віком, коли в них уже не можуть народитися діти, зате обтяжених