Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Не бійся. В зупиненому часі невдачі бути не може, адже її в будь-якому разі зумовлено скороминущим, таким, що не збіглося, зазбоїло — а ми з тобою поза і над цим. І ми могли би перебувати на вершині, на піку, на найвищому небі розділеної насолоди — скільки завгодно, без злодійкуватого підрахунку митей і страху передчасно звалитися вниз. Я знаю. Я все тепер знаю, коханий мій.
— Вірусику… Збожеволіти, яка ж ти в мене…
— Я люблю тебе, Сергійку.
— Ти диво. Знаєш, що, — потягнувся величезним тілом, відліпився, сів. — Тут намалювалась одна зустріч, от чорт, не можу скасувати. Та я лише туди-назад. А ти мене дочекайся…
Усе це пролунало так кумедно і безглуздо, що Віра всміхнулася. Він міряв номер сягнистими кроками, збираючи деталі одягу, його фіалкові сімейні труси в дрібну квіточку, виявляється, висіли, як прапор, на згині японської ширми, а я й не бачила, смішно. Кректав і щось буркотів, одягаючись, і таки справді дуже-дуже не хотів нікуди йти. Нічого, я дочекаюся, мені все одно: якщо час стоїть, то в ньому не буває ніяких термінів. Сергій знайшов свою дизайнерську краватку, схожу тепер на викинуту на берег і безнадійно дохлу рибу, покрутив безпорадно в руках і запхнув до кишені. Нічим не можу зарадити, любий, ніколи я не вчилася зав’язувати чоловічі краватки. Зате для мене всі ці дурнички не мають жоднісінького значення. Повертайся швидше, сказала б я, коли б така фраза мала бодай якийсь сенс.
— Не сумуй, Вірусику. Я швидко.
Він просто не хотів іти, звідси кричуща недбалість у словах, контрафактна неточність. Віра всміхнулася знову.
Зачинилися двері, простукотіли, стихаючи, кроки. Мабуть, можна було ще побачити його з вікна — як перетинає вузьку вуличку, ранкову, заповнену людьми; ні. З часом треба обережніше, це я вже зрозуміла. Так, він стоїть; але стоїть, наче породистий кінь у стійлі, перебираючи копитами, готовий щомиті порвати припону і понести, скориставшись будь-якою лазівкою чи недоглядом. Але цього не буде. Я збережу свій час незмінним, хай і в тісних межах готельного номера: свій, локальний час доводиться обмежувати невеличким простором, тому що у світі занадто багато людей, готових зазіхнути на нього, внести свої власні, катастрофічні для нас корективи. Не дозволю. Збережу. Дочекаюся.
Вона зібрала на візок рештки спустошеного сніданку і виставила його в коридор, ледь відчинивши двері ощадливим рухом, боячись випадкової зустрічі, контакту, витікання.
Потім згадала — звідкись із кіно, ніколи я досі не жила в готелях із гордою кількістю зірок, — що номери кожного дня прибирають покоївки, слід якось запобігти ймовірному вторгненню… Знову обережно визирнула назовні й почепила на ручку дверей опереткову картонку з написом «не турбувати» англійською мовою, дивно, що не японською. Щільно і тихо, намагаючись не стукнути, причинила двері. Я і мій час.
Сіла на краєчок фотеля, роззирнулася навсібіч, оглядаючи свої володіння, свій особистий простір. Кругле ліжко — мов острів, безлюдний, лише наш, годі повірити, що до нас на ньому спали і любили одне одного інші люди… і не варто, минулого більше немає, його скасовано, як і будь-який інший час. А ліжко слід застелити, смішно, я ніколи не мала справи з круглими простирадлами і покривалами — чи вони, навпаки, квадратні?.. словом, треба. І застелити ліжко, і поправити ширму та фіранки, і витерти невидимий порох із мушель, і взагалі.
Ніколи вона, Віра, не надавала ваги чистоті в ужитковому, вульгарному сенсі, просто-таки не помічаючи невловного і безперервного процесу руйнування світоустрою у його хатній іпостасі, цій невідворотній, безупинній катастрофі, що так засмучувала маму. Так, мама намагалася привчити і залучити її до своєї війни — в дитинстві; але вже в юнацькі роки облишила, махнула рукою, усвідомивши, наскільки її дочка далека від усього цього. Коли приходять вірші, ти впритул не бачиш ні розстеленого ліжка, ні пилу на книжках: просто налаштовано інакшу оптику, діють інакші механізми світобудови, хворобливо тонкі, здатні зупинитися від непевного слова за вікном, але абсолютно нечутливі до безладу та немитого посуду.
Коли мами не стало, Віра перші тижні прожила за інерцією серед руйнації світу, відкидаючи зібгану ковдру, щоб знову лягти в ліжко, і споліскуючи чашку з птахом, перш ніж знову налити собі жасминового чаю. Потім заскочила Машенька, жахнулася, кинулася допомагати. І стало соромно, і потроху, гнучи себе мало не до зламу, Віра привчилася до безглуздої щоденної війни, навела різкість на декілька больових бойових точок: постіль, кухонна раковина, спинка стільця, куди не варто чіпляти весь одяг, швидко захаращуваний невідь чим письмовий стіл, піраміда з книжок біля ліжка, килимок при дверях, смітник. Як і завше, не бачачи в цьому ні найменшого сенсу.
Але тут, в особистому просторі готельного номера, сенс виник і проступив мимоволі, сам собою, корячись новим фізичним законам. Саморуйнування фанатично дотримуваної кимось стараннями чистоти — вияв часу, демонстративний, немов брязкання зброєю. Якщо часу вже немає, то ладу (в усьому спектрі значень цього місткого слова) не загрожує нічого. І я, звісно, застелю ліжко, посуну ширму на місце і пальцями підніму з підлоги кілька впущених зернинок рису: щоб утвердити, зміцнити, констатувати нашу перемогу над ним.
І Сергієві буде приємно, коли він повернеться.
У бездоганній чистоті, в абсолютному порядку — ні додати, ні поворухнути, ні пересунути — Віра зупинилася посеред номера, в геометричному центрі особистого простору, доведеного до досконалості. Залишалося тільки чекати.
Чекання. Скільки себе пам’ятаю, це завжди був вимушений, перехідний стан, вихоплений з життя якимись зовнішніми причинами, — і цю лакуну конче було чимось прикрити, залатати, не дозволяючи болюче розірватися своєму часу. Зазвичай, чекаючи на когось або щось — автобус, початок поетичного вечора, зубного лікаря, — я читала книжку. Читання — унікальна річ, воно, як рідина, заповнює собою будь-яку форму, провал,
