Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Видихає, проказавши напутню формулу, а пальці його помітно тремтять, чіпляючи мені до пояса бейджик з гордим написом «Ебенізер Сун»; важко зі мною. Очевидно, решта гостей (а оскільки ритуал пропрацьовано до дрібниць, від фотографування сітківки й отримання зразка генетичного матеріалу — аж до фінальної мантри, можна зробити висновок, що гості тут з’являються доволі часто) поводяться інакше. Вони нічого не знають про плебс-квартал, і тому бояться, і зазирають до рота, і зачаровано кивають, і покірливо беруть мобілки. Аж тут я, Ебенізер Сун, скандальний старий, прийшов робити ревізію і встановлювати власні правила. «Світ-комуна», авжеж, я чекав від Женька більшого креативу.

Не йду, і це неправильно теж. Хлопчик по-страдницькому кліпає віями:

— Якщо потребуватимете допомоги, вам її нададуть, — позапланово, від себе, каже він. — Скрізь є доми, куди кожен може зайти і попоїсти. Або відпочити. Або…

Так і кортить йому підказати; заледве втримую єхидство на кінчику язика. Помрій. Тішся, що по стількох роках — так, і особистих теж! — заціпеніння доволі жваво рухаєшся і твердо стоїш на ногах.

— Знаєте, я шукаю людину. Конкретну людину, гостя. Нам необхідно зустрітися.

— Зателефонуйте йому!

Корчу скорботну фізіономію:

— На жаль, я не знаю номера його мобільника. Погляньте у себе в базі!

Юнак сяє. Нарешті — шанс якнайшвидше, тут це слово має абсолютний сенс, спекатися мене.

— Назвіть ім’я.

— Іґар Сун.

Мережі в них немає. Але є примітивні таблички, розкреслені в найелементарнішій письмовій програмі. Хлопчина метеляє нею туди-сюди, шукає за алфавітом. Знаходить — єс! — і зводить на мене очі:

— На жаль, Іґар Сун не уповноважував нашу службу видавати на запит його мобільник.

— Заборонив?

Ступаю крок, щоб опинитися в нього за спиною. Пронозливий старий Ебенізер Сун, я собі подобаюся, чесне слово.

— Ні… але не вповноважував, а ми цінуємо волю індивіда. Світ-комуна — світ вільних людей! Ми не маємо власності, але маємо волю, і ніхто не має права зазіхати на…

Почав говорити гаслами. Цікаво, крамерівськими чи пізнішого походження?

— Може, він просто забувся? Ви запитували в нього прямо?

— Запитував?

— Ви, чи хто тут у вас із ним працював, мусили запитати, чи бажає він, у разі, якщо хтось із друзів чи родичів стане його розшукувати… Невже цього немає у вашій інструкції?

Це було зайве: я остаточно забив хлопцеві памороки, він перемикає картинку на моніторі, лізе до своєї інструкції на тисячу пунктів.

Нещасні бюрократи; про швидке і критичне наростання маси всілякої документації внаслідок відмови від мережі я Женька теж попереджав. То й добре. Я вже встиг. Лише вісім цифр і дуже проста послідовність для людини, пам’ять якої натренована десятками знаків після коми і стрімким летом чужого часу.

Іду, не попрощавшись. Урешті-решт, напутню мантру я вже чув. А бейджик, звісно ж, знімаю ще в коридорі і викидаю до бісової матері.

…Вулиця залита сонячним світлом. Я думав, що пам’ятаю, як це воно, я, хто звик до оптимально-щадного фоторежиму, геть не врахував, наскільки природне освітлення згубне для очей. Сльози бризкають фонтаном, збоку, мабуть, це комічне видовище, якась дівчина всміхається, розпливаючись у щілині, наповненій ядучою вологою. Встигаю вловити рух у мій бік, перш ніж остаточно осліпнути.

— Ось, приміряйте. Такі вам підійдуть? Це найпростіші, без діоптрій. Та якщо…

— Дякую, у мене пристойний зір. Нуль-вісім — нуль-дев’ять.

Замалим не додаю гордо: у моєму віці!

Прокліпавшись, бачу цілий стенд, обтиканий темними окулярами найрізноманітнішої конфігурації, від квадратних дзеркальних заборол до веселкових метеликових крилець. На дівчині — перламутрові, вузькі і видовжені, мов стріли, і вона досі всміхається:

— Сьогодні сонячний день, у нас у Крамербурзі таке часто буває. Наші гості не завжди готові до цього.

Виловлюю в її мові слова-маркери: сьогодні, часто, завжди. Життя, детерміноване спільним часом. Спільною погодою. Сонцем.

У дзеркалі моя фізіономія, чорне скло затуляє добру половину зморщок і надає їй чогось джеймсбондівського. Я собі подобаюся. Міцний стариган Ебенізер Сун.

— Скільки я вам винен?

Це не помилка. Свідома провокація — мені цікава реакція на таке дике, як на них, запитання. Тепер я можу роздивитися всі ці легіони окулярів як слід: дешевий пластик, кічевий дизайн, мотлох… і жодної пари однакових.

Вона всміхається ще сяйливіше:

— Коли вони більше не будуть вам потрібні, залиште в найближчому дім-одязі або віддайте кому-небудь. Ласкаво просимо до Світу-комуни!

Так я і думав. Вітрина. Підстава при вході.

Тупцювати далі біля стенду було б дивно. Рушаю прогулянковим кроком вздовж вулиці — у довільному напрямку. На ходу витягую мобільний. Просто подивитися. Давно вже я не тримав у руках такої примітивної електроніки: крім власне дзвінків і переліку контактів — жодних функцій; і маячок, ясна річ. Забиваю в пам’ять Іґарів номер і вимикаю трубку. Дзвонити йому просто зараз до моїх планів не входить. Цікаво спершу все роздивитися.

Здається, я починаю розтринькувати час. І відчуваю в цьому смак!.. аж смішно.

Простую вулицею з виглядом ревізора, або ні, краще поміщика, котрий з далеких мандрів повернувся у свої володіння: то як