Бурштин - Василь Тибель
Сашко витер їх загрубілою рукою. Хотів додати: якщо він не повернеться, хай ранком іде просто на схід сонця – десь там мають бути люди. Але стримався. Не треба сіяти зерно зневіри. Поцілував, перехрестив і рушив туди, де серед лісу коїлося щось незбагненне. Дорогою виламав замашний дрючок, розуміючи, що потрібен він хіба що для самозаспокоєння.
Те, що постало перед його очима, вразило чоловіка: посеред лісу зяяла величезна вирубка, вірніше – виломка. Навколо лежали вивернуті з корінням, переламані й скалічені дерева. Здавалося, що сюди впав велетенський метеорит, потрощивши геть усе. А серед цієї руїни жахливий кентавр-покруч змагався з меткою й спритною дівчиною-риссю. Та блискавично завдавала ударів і миттю ухилялася від неповороткого монстра. То полосне лезами кігтів по боку бурштинового коня, то здере шкіру з чоловічого торса. Верхня половина кентавра відстрілювалася, однак влучити в блакитну рись ніяк не вдавалося, а кінь марно намагався затоптати її копитами. Проте всі жахливі рани, що наносила ворогові рись, затягувалися просто на очах. Ось блакитна рись підгадала момент і вп’ялася в обличчя демона-Дем’яна, майже здерши з нього скальп. На якусь хвилину здалося, що з монстром покінчено, але той тільки стріпнув головою, й за лічені секунди неушкоджена шкіра знову блищала на його обличчі.
Саме цей шалений стрибок став для рисі фатальним. Дем’ян перехопив її лапу, і хоч жінка-рись полоснула його руку гострими, як турецькі ятагани, кігтями і вп’ялася іклами в сухожилля, монстр не послабив могутню хватку.
– Що, кицю, вклепалася?! – загримів, покотився надлюдський голос над поваленим лісом.
Що робити, що? Сашко заметався серед повалених стовбурів, не в силах прийняти рішення. Кинутися голіруч на монстра, тобто на певну загибель? Тоді дочка точно його не дочекається. Але він мусить щось удіяти!
А тим часом верхня половина кентавра широко, навіть надто широко розчахнула свою потворну пащу. Хоч як опирається, б’ється рись, довго їй не протриматись. Клоччя туману, ламані гілки, глиця зі свистом мчать у ту пащу, наче крізь неї дме в потойбіччя лютий протяг. Сашко гарячково облапав кишені одягу, сподіваючись відшукати хоч щось, що можна було б в останню мить використати як зброю. Шпичку, булавку – може, в останню мить удасться встромити гострий кінець монстрові в око… Що може зупинити монстра?
Стоп, що це на грудях? Це ж торбинка з дідовим зіллям!
Чекай, Сашку, що Галя казала про нього? «Якщо я не зможу контролювати цю силу – сипни щіпку мені в очі». Здається, так.
Ось воно!!! Ну, потворо, тримайся! Зараз ти в мене нюхнеш довічного кайфу!
Сашко зірвав торбинку зі шнурка на шиї, затиснув у кулаку і, вже не ховаючись, перестрибуючи через повалені стовбури, кинувся до кентавра. Треба поспішати: тіло блакитної рисі вже наполовину в пащі, проте вона все ще опирається.
Сашко біг щодуху. Тільки б не спізнитися! Якщо те страхіття поглине ще й Галю, тоді воно неодмінно стане втричі сильнішим, і його вже нічим не здолати. Подвоєна сила лісу додасться до сліпої люті Дем’яна – і тоді кінець усьому живому…
Не біг – наче летів. Ось уже сама голова рисі видніє в страшному проваллі, блакитна кішка відчайдушно рве іклами заюшені губи потвори, яка зайнята цією боротьбою й досі не помічає Сашка.
Він збігає похилим стовбуром поваленої сосни, дереться на верхні гілки, коли ж кентавр опиняється спиною до нього, стрибає на загривок, чіпляючись за руду гриву коня.
Кінь від несподіванки стає дибки, Дем’ян послаблює хватку, і рисі вдається частково випростатися з бридкої пащі. Водночас прирослий до шиї коня чоловічий торс повертається, і могутня рука хапає Сашка за поперек, поки він намагається розв’язати мішечок.
– О, ще один з’явився! А я ж казав тобі: Сашо, не роби дурниць! Зараз би тихо-мирно спочивав собі в болоті, а так станеш поживою для мого коника. Бачив, якого красеня я собі здобув?
Дем’ян задоволено розреготався й підніс Сашка до пащі, аби разом із риссю запхати всередину.
– А цієї приправи до поживи скуштувати не бажаєш? – вигукнув той. Потім розмахнувся й жбурнув мішечок просто в чорне смердюче провалля.
Вихор підхопив, розпорошив, закружляв дідове зілля, а разом із ним і Сашка. Він шкереберть полетів кудись униз, у неймовірну вирву, що засмоктувала все навкруги.
Невже зілля не спрацювало і все це було даремно? Десь у глибині, між гілляччям і сміттям, які засмоктав вихор, він помітив Галю – вже не блакитну лісову кішку, а дівчину зі скуйовдженим волоссям, що летіла кудись, випереджаючи його. Непритомну, із заплющеними очима, бліду й нерухому. Спробував пришвидшити падіння – і це вдалося. Тоді дотягнувся до неї, вхопив за руку. Нехай. Якщо судилося померти, то хоч поруч із коханою…
Аж раптом пекельний вир послабшав, навколо почали падати додолу уламки дерев, корчі, сухі гілляки. Сашко теж опустився вниз, відчувши щось тверде під ногами. Світло тьмяно блимало тільки вгорі, там, звідки вони потрапили в цю прірву. Сашко відштовхнувся від твердого – і раптом завис у невагомості. Навіть не здивувався – просто почав гребтися однією рукою, ніби пливти до ледь помітного світла, другою ж міцно тримав Галю. Ця невагомість тривала недовго, із глибини вже грізно насувався зворотній рух. Наступної мит їх підхопило й разом із різним сміттям та уламками понесло назад, назовні.
Це тривало недовго, але приземлення виявилося дуже болючим. Сашко мало не скрутив собі в’язи. Ледь підняв голову: поруч лежала непритомна Галя, проте, здається, ціла.
А осторонь, на виломці лісу, гарцював здиблений кінь, крутився на одному місці, як скажений пес, що намагається вхопити себе за хвіст, і вивергав одного за одним тих, кого перед тим проковтнув, скориставшись пащею Дем’яна. Та й сам торс кентавра судомило, крутило й шарпало на крупі коня. Боки бурштинового скакуна погрозливо роздувалися, ніби в нього гнав повітря невидимий компресор. Раптом потвора сахнулася та помчала лісом у напрямку Вовчого Ока. Певне, намагалася знову заховатися під водою. Проте не встигла. За мить у лісі пролунав оглушливий вибух.
Сашко впав на мох – так потужно гримнуло. Вибухова хвиля махом струсила всі минулорічні шишки з сосон. Вони посипалися, наче град, а далі полетіли якісь тверді камінці. Один болісно зацідив Сашкові в лоб. Чоловік підхопив камінець, затуляючи ґулю, подивився: бурштин – справжній, із прожилками, ще й із комахою всередині. Глянув крізь камінець на місяць, а потім закинув подалі в ліс. Досить із нього бурштину!
Підійшов до Галини, зачерпнув води із
