Господиня - Стефані Маєр

Я перевела погляд з його обличчя на матрац на долівці — й назад.

— Ну ж бо, — сказав Джеб. — Судячи з твого вигляду, міцний сон тобі не завадить. Я за тобою нагляну.

Розчулена, з очами на мокрому місці, я опустилася на матрац і поклала голову на подушку. То було божественно, дарма що Джеб назвав матрац тонким. Я випросталася на повний зріст, витягнувши пальці на руках і ногах — аж суглоби хруснули. Потім розслабилась і зарилась у матрац. Мені здалося, що він мене обіймає, загоює всі синці. Я зітхнула.

— Як приємно на це дивитися, — тихенько промовив Джеб. — Це наче сверблячка, яку не можеш почухати, — знати, що під твоїм дахом хтось страждає.

Він відкинувся до стіни неподалік від мене і почав щось тихенько мугикати. Я заснула, ще він не доспівав першого куплету.

Прокинувшись, я відчула, що добряче виспалася — відпочинок був найдовший за весь час мого тут перебування. Жодних судом, жодних страхіть. Було б і зовсім добре, якби подушка, на якій я прокинулася, не нагадала мені про те, що Джаред пішов. Вона й досі тримала його запах. Дух був приємний, не схожий на мій.

«Давай додивимося сон», — нещасливо зітхнула Мелані.

Сон уже майже вивітрився у мене з голови, але я знала, що він був про Джареда — як завжди, коли я засинала глибоко і бачила сни.

— Доброго ранку, мала, — бадьоро промовив Джеб.

Я розліпила повіки й подивилася на нього. Невже він просидів отак біля стіни всю ніч? Джеб на вигляд не був утомленим, проте я раптом відчула провину за те, що зайняла краще спальне місце.

— Хлопці вже давно пішли, — сказав він з ентузіазмом. — Як щодо екскурсії?

Несвідомим жестом він погладив рушницю, що висіла на поясі.

Розширеними від подиву очима я сторопіло дивилася на дядька Джеба. Екскурсії?

— Ну ж бо, не будь боягузкою. Ніхто тебе не зачепить. Зрештою, тобі колись таки треба розвідати дорогу.

Він простягнув руку, аби допомогти мені підвестися.

Я автоматично взялася за його долоню, але в голові все йшло обертом — я намагалась осмислити його слова. Мені треба розвідати дорогу? Навіщо? І що значить «колись»? Як довго, на його думку, я проживу?

Він допоміг мені зіп’ятися на ноги і повів уперед.

Я вже й забула, як це, коли тебе крізь темний тунель ведуть. Іти було дуже легко — я рухалася майже несвідомо.

— Давай поміркуємо, — казав Джеб. — Мабуть, спочатку праве крило. Підшукаємо тобі гідне місце. А потім кухня… — він планував екскурсію всю дорогу до вузької щілини, що вела до ясно освітленого тунелю, який, у свою чергу, переходив у ще світлішу велику залу. Нарешті вчулися голоси, й у мене в роті пересохло. Джеб продовжував до мене щебетати, не помічаючи мого страху.

— Сьогодні повинна зійти морква, — казав він, ведучи мене на майдан. Засліплена світлом, я не бачила, хто там, але відчувала на собі погляди. Раптова тиша була такою ж зловісною, як і завжди.

— Так, — сам собі відповідав Джеб. — Я завжди вважав, що це неймовірне видовище. Що може бути краще за весняну зелень!

Він зупинився і показав кудись рукою. Я примружилась, але очі ще деякий час намагались пристосуватися. А потім я побачила, про що говорить Джеб. А ще зауважила, що сьогодні на майдані людей зо п’ятнадцятеро, і всі дивляться на мене ворожими очима. Але водночас вони зайняті чимось іншим.

Великий квадрат у центрі печери більше не був темний. Половина його вкрилася пухнастими зеленими паростками, як і казав Джеб. Справді гарно. Дивовижно.

Тепер зрозуміло, чому ніхто ніколи тут не стояв. Адже то грядка.

— Морква? — прошепотіла я.

Джеб відповів, не притишуючи голосу.

— На зеленій половині. На другій половині — шпинат. Має зійти за кілька днів.

Люди в печері повернулися до роботи, час від часу позираючи на мене, але більше зосереджуючись на своїй справі. Тепер, коли я знала про грядку, було легко зрозуміти метушню й упізнати і велику діжку на колесах, і шланги.

— Зрошування? — прошепотіла я знову.

— Саме так. В таку спеку земля швидко висихає.

Я кивнула. І хоча, як мені здалося, година була рання, я вже вся геть чисто спітніла. Спека, що опускалася згори від інтенсивного випромінювання, була просто задушливою. Я спробувала знову роздивитися стелю, але не змогла навіть розліпити очей.

Смикнувши Джеба за рукав, я показала очима на сліпуче світло.

— Що це?

Джеб усміхнувся, надзвичайно задоволений моєю цікавістю.

— Магія… Це дзеркала, мала. Сотні дзеркал. Довгенько я їх туди зносив. А тепер непогано мати кілька зайвих рук, коли приходить час їх протирати. Бачиш, там, у стелі, лише чотири маленькі отвори, і вони не давали достатньо світла для моєї задумки. Ну, як тобі?

Він розвів плечі, знову гордовито сяючи.

— Неймовірно, — прошепотіла я. — Дивовижа.

Джеб усміхнувся і кивнув, потішений з моєї реакції.

— Ходімо далі,— мовив він. — Сьогодні у нас іще чимало справ.

Він повів мене до нового тунелю —