Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Смерть може прийти щомиті. Це єдиний шлях, завжди відкритий для нас. І врешті-решт ми вибираємо його, хоч і не з власної волі. Або ж припиняємо боротися і приймаємо її свідомо». Він дивився, як за вікном пролітають берлінські будинки. «Мій Volk[102],— подумав він,— ми з тобою знову разом».

Звернувшись до трьох есесівців, він запитав:

— Як справи? Які останні політичні новини? Мене кілька тижнів не було, власне, я поїхав ще до смерті Бормана.

Чоловік справа відповів:

— Натовп, звісно, в істеричному захваті від Маленького Доктора. Саме натовп привів його до влади. Однак, коли переможуть більш помірковані елементи, малоймовірно, що вони захочуть підтримати каліку й демагога, вся влада якого залежить від його здатності розпалювати маси за допомогою захопливих побрехеньок.

— Зрозуміло,— сказав Веґенер.

«Усе продовжується,— думав він.— Міжусобиці й ненависть. Можливо, саме в цьому паростки майбутнього. Вони врешті-решт перегризуть одне одному горлянки, залишивши живими хоча б декого з нас. І нас ще буде достатньо, щоб будувати й сподіватися, і планувати щось просте на майбутнє».

О першій годині по обіді Джуліана Фрінк в'їхала у Шаєнн, штат Вайомінґ. Вона зупинилися у центральному діловому районі біля величезного старого залізничного депо і купила у тютюновій крамничці дві газети. Припаркувавшись на узбіччі, почала проглядати шпальти й врешті відшукала новину, яка її цікавила:

«ВИХІДНІ СКІНЧИЛИСЯ РІЗАНИНОЮ»

«Місіс Джо Чіннаделла розшукується для допиту щодо смертельного поранення, завданого її чоловікові у шикарному номері готелю „Президент Ґарнер“ у Денвері. Згідно з інформацією, наданою співробітниками готелю, місіс Джо Чіннаделла із Кеньйон-Сіті поїхала одразу після того, що, очевидно, стало трагічним завершенням подружнього конфлікту. У номері було знайдено леза для гоління, які, за іронією, готель надає безкоштовно гостям для їхнього комфортного перебування. Імовірно, саме ці леза використала місіс Чіннаделла — за описом, приваблива, добре вдягнена струнка брюнетка, приблизно тридцяти років, — щоб перерізати горло своєму чоловікові. Тіло знайшов Теодор Ферріс, співробітник готелю, який усього за півгодини до цього забрав у містера Чіннаделли сорочки і повертався, щоб віддати їх, як йому й наказали, а натрапив на страшне видовище. За словами поліції, у номері готелю лишилися ознаки боротьби, що наводить на думку про запеклу сварку, яка...»

«Отже, він мертвий,— подумала Джуліана, складаючи газету.— І ще дещо: вони не знають мого справжнього імені. Не знають, хто я. Взагалі не мають про мене жодної інформації».

Почуваючись набагато спокійніше, вона їхала далі, аж поки знайшла підходящий мотель. Винайнявши кімнату, перенесла свої речі з машини. «Тепер я можу не поспішати,— сказала вона собі.— Я навіть можу поїхати до Абендсенів аж увечері. Тоді матиму нагоду вдягнути свою нову сукню. Удень у ній не личить ходити — таке вдягають лише на вечерю.

І я зможу дочитати книгу».

Вона зручно влаштувалася у кімнаті, ввімкнула радіо, замовила собі кави у барі мотелю і всілася на охайно застелене ліжко, взявши до рук новенький примірник «Сарани», який купила у готельній книгарні в Денвері.

Увечері, о шостій п'ятнадцять, вона закінчила книгу. «Цікаво, чи Джо дочитав до кінця? — подумала вона.— Тут багато такого, що він навряд чи міг зрозуміти. Що ж Абендсен хотів сказати? Цей уявний світ тут геть ні до чого. Невже лише я це зрозуміла? Готова закластися, що так воно і є: крім мене, ніхто насправді не розуміє цей роман, вони лише думають, що розуміють».

Її досі трохи трусило, коли вона сховала книгу у валізу, вдягнула пальто і вийшла з кімнати, щоб знайти, де б повечеряти. У повітрі приємно пахло, вогні та вивіски у Шаєнні здавалися особливо принадними. Біля входу до бару сварилися дві симпатичні темноокі індіанки-повії — Джуліана сповільнила крок, щоб роздивитися.

Вулицями, виблискуючи, снували автомобілі. Усе довкола було напоєне чимось яскравим та довгоочікуваним, передчуттям якоїсь радісної та важливої події, а не споминами про минуле... «Минуле,— подумала вона.— Сповнене похмурої затхлості, де почуваєшся знесиленою й нікому не потрібною».

У дорогому французькому ресторані, де чоловік у білому смокінгу паркував машини відвідувачів, на кожному столі горіла свічка, вставлена у величезний келих для вина, а масло подавали не кубиками, а збитими кружечками, що нагадували блідий мармур, вона з'їла чудову вечерю, а тоді, маючи ще дуже багато часу, повільно подалася назад до мотелю. Банкноти Райхсбанку майже закінчилися, але вона цим не переймалася; це не мало значення. «Він розповів нам про наш власний світ,— думала вона, відчиняючи двері своєї кімнати.— Про те, що нас оточує». Опинившись усередині, вона знову ввімкнула радіо. «Він хоче, щоб ми бачили все таким, яким воно є. І я бачу все саме так, і з кожною миттю ясніше».

Діставши з коробки блакитну італійську сукню, вона обережно розклала її на ліжку. Сукня не постраждала, потрібно було лише трохи відчистити її від ворсинок. Однак, зазирнувши до інших пакунків, Джуліана виявила, що не взяла з собою жодного з відкритих бюстгальтерів, куплених у Денвері.

— Чорт забирай,— сказала вона, падаючи у крісло.

Запаливши сигарету, вона якийсь час сиділа й курила.

Може, вдягнути цю сукню зі звичайним бюстгальтером? Скинувши блузку й спідницю, вона приміряла сукню. Однак видно було бретельки бюстгальтера і верхню частину кожної чашечки, отже, цей варіант не підходив. «А може, вдягнути сукню зовсім без бюстгальтера?..» — подумала вона. Уже багато років вона так не вдягалася... Пригадалися давні часи у старшій школі, коли її груди були ще зовсім маленькими. Тоді вона навіть через це переймалася. Однак вона вже подорослішала і займалася дзюдо, тому тепер мала тридцять восьмий розмір. І все ж вона приміряла сукню без бюстгальтера, ставши на стілець у ванній, щоб роздивитися себе у дзеркальці шафки.

Сукня сиділа приголомшливо, але, Боже милосердний, це надто відверто. Достатньо було нахилитися вперед, щоб взяти сигарету чи келих,— і катастрофа.

Шпилька! Можна було б одягнути сукню без бюстгальтера, пришпиливши її спереду. Вивернувши вміст коробочки з прикрасами на ліжко, Джуліана розклала шпильки — реліквії, які вона берегла роками. Деякі були подарунками Френка, деякі — інших чоловіків до її заміжжя. А ще та новенька, яку Джо купив їй у Денвері. Так, маленька срібна шпилька у вигляді коня, зроблена у Мексиці, мала підійти. Вона знайшла для неї підходяще місце. Отже, сукню все ж можна буде вдягнути.

«Я зараз на все згодна,— подумала вона.— Стільки