Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
«З іншого боку, — подумав він, — якщо я викраду сканери, голівки запису та інше, я зможу й далі стежити. Самостійно. Підтримувати спостереження, як робив до цього. Принаймні ще деякий час. Але зрештою все в житті триває лише деякий час — як і це спостереження.
Спостереження, — думав Фред, — важливо підтримувати. І за можливості це маю робити я. Я мушу постійно за ними спостерігати, спостерігати й усе виявляти, навіть якщо нічого не робитиму з тим, що бачитиму; навіть якщо просто сидітиму й мовчки спостерігатиму, будучи невидимим: це — важливо, важливо, щоб я як спостерігач перебував на своєму місці.
Не заради них. Заради самого себе.
Ні, — виправив себе Фред, — заради них також. На той випадок, коли щось трапиться, як, наприклад, тоді, коли Лакмен вдавився. Якщо хтось спостерігатиме,— якщо я спостерігатиму, — я зможу це помітити й допомогти. Викликати допомогу по телефону. Допомогти їм одразу ж і належним чином.
Інакше,— вирішив він,— вони всі можуть померти, й ніхто цього не побачить. Не дізнається, і всім буде на це насрати.
Хтось мусить втручатися в такі жалюгідні життя, як у них. Або хоча б зазначати, як сумно вони приходять і відходять. Зазначати і за можливості записувати, щоб про них потім згадали. У кращі дні, пізніше, коли люди зможуть зрозуміти».
У кабінеті Генка він сів поруч зі своїм керівником, офіцером у формі та інформатором Джимом Беррісом, котрий пітнів і усміхався. На столі перед ними звучала одна з його касет. Поряд із програвачем стояв ще один, який записував копію для відділу.
«...О, привіт. Слухай, я не можу говорити»
«Тоді коли?»
«Я тобі передзвоню»
«Це терміново»
«Добре, що там?»
«Ми збираємося...»
Генк простягнув руку, подаючи сигнал Беррісу зупинити плівку.
— Можете ідентифікувати для нас голоси, містере Берріс? — запитав він.
— Так, — радо зголосився Берріс. — Жіночий голос належить Донні Готорн, чоловічий — Роберту Арктору.
— Гаразд, — кивнувши, сказав Генк, а тоді зиркнув на Фреда. Перед ним лежав медичний звіт, він саме його проглядав. — Умикай свою плівку далі.
«...завтра вночі половину Південної Каліфорнії,— продовжив чоловічий голос, який ідентифікували як голос Роберта Арктора,— з арсеналу авіабази „Ванденберґ“ буде викрадено автоматичну та напівавтоматичну зброю...»
Генк припинив читати й прислухався, киваючи своєю розмитою завдяки шифрувальному костюму головою.
Берріс усміхнувся до себе, а тоді й до всіх присутніх; його пальці гнули скріпки для паперу, які він узяв зі столу, гнули й гнули, що нагадувало в’язання за допомогою металевих дротів, він крутив їх і гнув, пітнів і крутив.
Жіночий голос, ідентифікований як голос Донни Готорн, мовив: «А що з дисасоціативами, які для нас вкрали байкери? Коли ми вивеземо цих покидьків до моря, щоб...»
«Спочатку організації потрібна зброя, — пояснив чоловічий голос.— То буде наступний крок».
«Добре, але тепер я мушу йти; маю клієнта».
Клац. Клац.
Посунувшись на своєму стільці, Берріс мовив:
— Я можу ідентифікувати згадану банду байкерів. Про неї говорять також на іншій...
— Маєте ще подібні матеріали? — перебив Генк.— Щоб краще зрозуміти загальну ситуація? Чи ця плівка — це все?
— У мене набагато більше.
— Але все таке саме.
— Так, усе стосується тієї самої таємної організації та її планів, так. Загалом все про це.
— Хто ці люди? — запитав Генк. — Що це за організація?
— Це — всесвітня...
— Імена. Ви домислюєте.
— Переважно Роберт Арктор та Донна Готорн. У мене тут також є зашифровані нотатки...
Берріс дістав брудний записник, мало не випустив його, намагаючись розгорнути.
— Усі ці матеріали я конфіскую, містере Берріс,— сказав Генк, — плівки і все, що ви маєте. Це тимчасово належить нам. Ми все переглянемо самі.
— Мій почерк і закодований матеріал, який я...
— Ви завжди зможете нам щось пояснити, якщо ми відчуватимемо, що нам потрібні якісь пояснення.
Генк зробив знак офіцеру — не Беррісу — вимкнути касету. Берріс потягнувся за нею. Коп одразу ж зупинив його і відштовхнув. Кліпаючи очима, Берріс озирнувся довкола, із його вуст досі не сходила застигла посмішка.
— Містере Берріс, доки ми вивчатимемо ці матеріали, — сказав Генк, — вас не випускатимуть. Зрозуміло, що це лише формальність, однак, аби завжди мати вас під рукою, вас звинувачено у свідомому наданні органам хибної інформації. Звісно, це лише привід задля вашої ж безпеки, і ми всі це розуміємо, але формально вас у будь-якому разі звинуватять. Справу буде передано на розгляд окружному прокурору, однак вона буде відмічена як така, що потребує відтермінування. Це вас влаштує?
На відповідь він не чекав; замість цього подав знак копу у формі вивести Берріса геть, лишивши докази, всіляке лайно чи хоч що б це було, лежати на столі.
Коп вивів усміхненого Берріса. Генк і Фред зосталися сидіти один навпроти одного за заваленим речами столом. Генк нічого не сказав; він продовжив читати звіт психологів.
Через деякий час він зняв слухавку й зателефонував на внутрішній номер.
— У мене з’явились неперевірені матеріали. Я хочу, щоб ви визначили, які з них фальшиві. Повідомте мене, а тоді я скажу, що робити з ними далі. Тут приблизно фунтів дванадцять; вам знадобиться одна коробка третього розміру. Гаразд, дякую.
Він поклав слухавку.
— Лабораторія електроніки та криптографії, — пояснив Генк Фреду й продовжив читати.
З’явилися двоє добре озброєних працівників лабораторії, вони принесли з собою сталевий контейнер із замком.
— Нам вдалося знайти лише це, — виправдовувався один із них, доки вони дбайливо заповнювали контейнер речами зі столу.
— Хто там унизу?
— Герлі.
— Нехай Герлі неодмінно перегляне це сьогодні й приготує для мене звіт з індекс-фактором фальшивих даних. Обов’язково сьогодні; перекажіть це йому.
Лабораторні працівники закрили металеву коробку й винесли її з кабінету.
Жбурнувши медичний звіт на стіл, Генк відкинувся на стільці і мовив:
— Що ти... Гаразд, що скажеш з приводу Беррісових доказів?
— Це ж у тебе медичний звіт на мене, так? — спитав Фред. Він потягнувся, щоб узяти його, але передумав. — Думаю, те, що він вмикав, той невеличкий шматок, мені він видався справжнім.
— Підробка, — відказав Генк. — Нічого не
