Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

Він здригнувся.

«Я знаю, що мене мусять усунути. Але чому необхідно робити це негайно? Якби мені дозволили завершити ще кілька справ... дослідити Беррісову інформацію, взяти участь у прийнятті рішення. Або навіть просто дозволили посидіти там і побачити, що в нього є. Заради цікавості дізнатися, чим, зрештою, займається Арктор. Чи він із чимось пов’язаний? Чи ні? Вони мусять дозволити мені лишитися, доки ми це не дізнаємося, адже винні мені принаймні стільки.

Якби ж я міг просто послухати і подивитися, нічого не кажучи».

Він все сидів та сидів, і врешті-решт помітив, що дівчина у вузькій синій кофтинці і її подруга, що мала коротке чорняве волосся, підвелися з-за столу й зібралися йти. Її подруга, котра була не надто привабливою, на мить завагалася, а тоді підійшла до Фреда, який згорбився над своєю кавою зі шматочками сендвіча.

— Піт? — звернулася до нього дівчина з короткою зачіскою.

Він поглянув на неї.

— Ем, Піте, — нервово мовила вона. — Це — на секунду. Е-е... Еллен хотіла тобі це сказати, але злякалася. Піте, вона б ще раніше пішла з тобою на побачення, можливо, навіть місяць тому, можливо, ще навіть у березні. Якби...

— Якби що? — поцікавився Фред.

— Ну, вона хотіла, щоб я тобі передала: вона хотіла, аби ти знав, що тобі варто було б користуватися, скажімо, «Скоуп», для свіжого подиху.

— Якби ж я знав, — безрадісно відказав він.

— Добре, Піте,— з полегшенням мовила дівчина й пішла геть. — Побачимося пізніше.

Усміхаючись, вона поспішила до виходу.

«Бляха, бідний Піт, — подумав Фред. — Це вона правду казала? Чи це просто підстава, яку вигадали дві лярви, щоб винести йому мозок, побачивши, що він — тобто я — сидить на самоті? Просто невеличка огидна підстава, щоб... А, чорт з ним!» — вирішив Фред.

«А може, це й правда, — подумав він, витерши рота, зім’явши серветку й важко звівшись на ноги.— Цікаво, чи тхнуло з рота у Святого Павла?» Фред поплентався з кафе, знову сховавши руки до кишень. Спершу до кишень шифрувального костюма, а крізь них — до кишень свого справжнього одягу. Можливо, саме через це останню частину свого життя він просидів у в’язницях. За це його туди й запроторили.

«Завжди їбуть тобі мозок такими штуками ще й у такий час, — подумав він, виходячи з кафе. — Сказала мені таке на додачу до всіх сьогоднішніх проблем. Найбільша з них — ота загальна мудрість віків, яку несли два понтифіки психологічного тестування. Спочатку те, а тепер це. От лайно,— подумав Фред. Тепер він почувався ще гірше, ніж до цього; він ледь пересувався, був ледь спроможний думати; його мозок дзвенів від спантеличення. Спантеличення й відчаю. — У будь-якому разі, — подумав він, — „Скоуп“ нічого не дасть; краще „Лаворіс“. Хіба що, коли ти його випльовуєш, то здається, що спльовуєш кров. Може, „Мікрін“, — міркував Фред. — Цей, мабуть, найкращий.

Якби тут була аптека, — думав він, — я зміг би купити пляшечку засобу й скористатися ним перед тим, як піднятися нагору до Генка. Тоді я, мабуть, почувався б упевненіше. Можливо, у мене були б кращі шанси.

Я згодний скористатися будь-чим,— роздумував Фред, — що може допомогти, чим завгодно. Будь-якою підказкою, як, наприклад, від тієї дівчини, будь-якою порадою. — Він почувався пригніченим і переляканим. — От лайно, — думав Фред, — що ж мені робити?

Якщо мене усунуть взагалі, — подумав він, — тоді я більше нікого з них не побачу, жодного зі своїх друзів, людей, за якими я спостерігав і з якими був знайомий. Я не матиму до них доступу; мене усунуть, можливо, до кінця життя — у будь-якому разі я вже не побачу ані Арктора, ані Лакмена, ані Джеррі Фебіна, ані Чарльза Фрека, а найжахливіше — не побачу більше Донну Готорн. Я більше ніколи не побачу жодного зі своїх друзів, до кінця свого віку. Все скінчилося».

Донна. Він пригадав пісню, яку його прадядько співав багато років тому німецькою. Ich seh’, wie ein Engel im rosigen Duft/Sich tröstend zur Seite mir stellet, що, як пояснював йому прадядько, означало: «Я бачу вдягнену, мов янгол, що стоїть поруч, втішаючи мене», жінку, яку він кохав, яка його (у пісні) врятувала. У пісні, не в реальному житті. Його прадядько помер, і Фред чув від нього ці слова дуже давно. Його прадядько, котрий народився в Німеччині, співав у їхньому будинку або зачитував уголос:

Gott! Welch Dunkel hier! O grauenvolle Stille!

Od’ ist es um mich her. Nichts lebet auszer mir...

Боже, як же тут темно! І зовсім тихо!

Нічого, окрім мене, не існує в цьому вакуумі...

«Навіть якщо мій мозок не вигорів повністю, — зрозумів Фред, — тоді, коли я повернуся до своїх обов’язків, до них призначать когось іншого. Або вони вже помруть чи сидітимуть у в’язниці або у федеральних клініках, або ж їх просто розкидає світом, розкидає, розкидає, розкидає. Вони будуть понівечені й зруйновані, як і я, й нездатні зрозуміти, що нахуй взагалі відбувається. Так чи інакше, цьому настав кінець, у будь-якому разі — для мене. Навіть не знаючи цього, я вже сказав їм „прощавайте“.

Колись мені лишатиметься, — подумав він, — лише передивлятися голографічні плівки, згадуючи».

— Я мушу поїхати до таємної квартири...

Фред озирнувся довкола й замовк. «Я мушу поїхати до таємної квартири й викрасти їх просто зараз,— подумав він. — Доки маю можливість. Пізніше їх можуть знищити або я не матиму доступу. Хуй із відділом, — подумав Фред,— можуть вирахувати мені це з зарплатні. З будь-якого етичного погляду плівки з записами того будинку і людей у ньому належать мені.

І зараз ці плівки — це все, що мені від цього лишилося; це все, що я можу сподіватися зберегти.

Але,— швидко збагнув він,— щоб дивитися плівки, мені також знадобиться вся система голографічної кубопроєкції, яка є у таємній квартирі. Мені доведеться від’єднати її і вивезти звідти частинами. Сканери й вузли запису мені не потрібні; лише обладнання для програвання й особливо система кубопроєкції. Я можу зробити це поступово; я маю ключ. Вони змусять мене його здати, але я можу просто перед тим зробити собі дублікат; там — звичайний замок „Шлаґе“. А тоді