Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

«Таємницю, — подумав Фред, — він має на увазі пояснення. Пояснення таємниці. Священної таємниці. Ми не помремо.

Відображення зникнуть.

І це трапиться швидко.

Ми всі зазнаємо змін, і цим він хоче сказати, що ми раптом знову розвернемося. Не встигнемо й оком змигнути!

Тому що,— похмуро подумав Фред, спостерігаючи, як поліцейські психологи записують свої висновки і ставлять на них підписи, — зараз ми, блядь, перевернуті, і думаю, що перевернутий кожен із нас; кожнісінька людина, кожнісінька срана річ, і простір, і навіть час. Але скільки часу потрібно, — подумав він, — коли фотографія вже надрукована, коли є контактний відбиток, коли фотограф виявляє, що негатив перевернуто, скільки часу потрібно на те, щоб це виправити? Перевернути знову, щоб усе стало на свої місця?

Доля секунди.

Тепер я розумію, — подумав він, — що означає цей рядок у Біблії: ніби в дзеркалі, тьмяно. Але моя перцептивна система розйобана як ніколи. Як вони й кажуть. Я розумію, але нічим не можу собі зарадити.

Можливо,— подумав він,— оскільки я бачу одночасно і так, і так, правильно і перевернуто — то я перша людина в історії, що бачить водночас перевернуто й навпаки, тож можу хоча б краєм ока побачити, який вигляд воно матиме, коли все стане на свої місця. Хоча я також завжди бачу й по-іншому. Але що є правильним, а що — ні?

Що перевернуте, а що — ні?

Коли я бачу фотографію, а коли відображення?

І скільки я отримаю лікарняних або ж відшкодування за вихід у відставку чи каліцтво, доки з цього злізу? — питав він себе, вже відчуваючи страх, глибинний жах і всеохопний холод. — Wie kalt ist es in diesem unterirdischen Gewölbe! Das ist natürlich, es ist ja tief[6]. І треба позбутися цього лайна. Я бачив людей, які на це зважилися. Боже правий», — подумав Фред і заплющив очі.

— Мабуть, це прозвучить дещо метафізично, — сказав один із психологів, — але математики стверджують, що, можливо, ми перебуваємо на межі нової космології, яка...

— Нескінченність часу,— збуджено вигукнув інший, — що знаходить вираження у вічності, у вигляді петлі! Закільцьованої, мов плівка касети!

Йому потрібно було згаяти цілу годину, перед тим як повернутися до кабінету Генка, щоб прослухати й вивчити докази Джима Берріса.

Фреда привабило кафе, що було розташоване в тій самій будівлі, тож він рушив туди, пробираючись поміж людей у формі, у шифрувальних костюмах, а також у штанах та краватках.

Тим часом результати психологів, імовірно, принесуть Генку. Вони будуть у нього, коли він повернеться.

«Це дасть мені час подумати, — розмірковував Фред, заходячи до кафе й стаючи в чергу. — Час. Припустимо, — думав він, — що час — круглий. Як Земля. Пливеш собі на захід, плануючи дістатись Індії. Над тобою сміються, але зрештою виявляється, що Індія — попереду, а не позаду. У часі ж, можливо, розп’яття Христа чекає на нас у майбутньому, а ми всі пливемо, вважаючи, що воно лишилося десь позаду, на сході».

Перед ним стояла секретарка. Вузька синя кофтинка, без ліфчика, така коротка спідниця, що її майже не видно. Було приємно її розглядати; Фред не зводив з дівчини погляду, тож урешті-решт вона це помітила й відійшла вбік, тримаючи в руках свою тацю.

«Перше й Друге Пришестя — це одна й та сама подія, — подумав він, — час — закільцьована касетна плівка. Не дивно, що вони були впевнені, що це станеться, що Він повернеться».

Фред задивився на дупу секретарки, але тоді зрозумів, що, вочевидь, вона не помічала, як він на неї дивиться, адже завдяки шифрувальному костюму в нього самого не було видно ані обличчя, ані дупи. «Проте вона відчуває, що я її розглядаю, — вирішив Фред. — Будь-яка дівка з такими ніжками відчуває на собі багато поглядів від усіх чоловіків.

Взагалі-то, — подумав він, — у цьому шифрувальному костюмі я можу вдарити її по голові і трахати, скільки заманеться. Яким чином хтось дізнається, хто це зробив? Як вона зможе мене ідентифікувати?

Які ж злочини можна вчиняти в цих костюмах! — розмірковував він.— А також менші правопорушення, не зовсім злочини, до яких ти ніколи не вдавався; завжди хотів, але ніколи не наважувався».

— Міс, — звернувся Фред до дівчини у вузькій синій кофтинці, — у вас прекрасні ноги. Але, думаю, ви це знаєте, інакше б не носили таку коротку спідницю.

Дівчина зітхнула.

— А, — мовила вона. — О, а я тепер знаю, хто ти.

— Знаєш? — здивувався він.

— Піт Вікем, — сказала дівчина.

— Що? — перепитав Фред.

— Невже не Піт Вікем? Ти ж завжди сідаєш навпроти, чи не так, Піте?

— Чи я той,— запитав він,— хто завжди сідає навпроти й розглядає твої ніжки, мріючи про сама знаєш що?

Секретарка кивнула.

— То в мене є шанс? — запитав Фред.

— Ну, хтозна.

— Можна якось запросити тебе на вечерю?

— Думаю, так.

— Даси мені номер свого телефону? Щоб я тобі подзвонив?

— Дай мені свій, — пробурмотіла дівчина.

— Дам, — відказав Фред, — якщо ти зараз посидиш зі мною. Я буду сендвіч із кавою, а ти — що хочеш.

— Ні, зі мною тут подруга — вона на мене чекає.

— Я можу скласти компанію вам обом.

— Ми хочемо обговорити дещо особисте.

— Добре,— мовив він.

— Ну, тоді побачимося, Піте.

Із тацею, приборами й серветкою секретарка вийшла з черги.

Фред отримав свій сендвіч, знайшов вільний стіл і сів за нього сам; він занурював маленькі шматочки сендвіча в каву і спостерігав за ними.

«Бляха-муха, вони ж заберуть у мене Арктора, — подумав Фред. — Я корчитимусь в абстиненції у „Синаноні“ або в „Нью-Пас“ чи ще десь, а вони призначать спостерігати за ним когось іншого. Якогось вилупка, який взагалі ні хріна про нього не знає — їм доведеться все почати спочатку.

Принаймні вони можуть дозволити мені дослідити докази Берріса, — вирішив він. — Не усувати мене тимчасово, доки не завершимо з цією справою, хай там що Берріс приніс.

Якби я її трахнув, і вона завагітніла б,