Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький

— Отож бо, — кажу я. — Це інша справа. Вчися, сержанте, в лейтенанти виб’єшся.

А сам думаю: це що ще за новина? Якого це чорта я знадобився капітану Херцоґу у службовий час? Добре, йду з’являтися. У нього кабінет на третьому поверсі, гарний кабінет, і ґрати там на вікнах, як у поліції. Сам Віллі сидить за своїм столом, пахкає своєю люлькою і розводить на машинці писанину, а в кутку риється в залізній шафі якийсь сержантик, новий якийсь, не знаю я його. У нас в Інституті цих сержантів більше, ніж у дивізії, і всі такі нівроку собі, рум’яні, кров з молоком, — їм у Зону ходити не треба, і на світові проблеми їм начхати.

— Здрастуйте, — кажу я. — Викликали?

Віллі дивиться на мене як на порожнє місце, відсуває машинку, кладе перед собою товстелезну папку і починає її гортати.

— Редрік Шухарт? — каже.

— Він самий, — відповідаю, а самому смішно — сил нема. Нервовий такий смішок підступає.

— Скільки працюєте в Інституті?

— Два роки, третій.

— Склад сім’ї?

— Сам я, — кажу. — Сирота.

Тоді він повертається до свого сержантика і суворо йому наказує:

— Сержанте Луммер, йдіть в архів і принесіть справу номер сто п’ятдесят.

Сержантик козирнув і вшився, а Віллі закрив папку і похмуро так запитує:

— Знову за старе взявся?

— За яке таке старе?

— Сам знаєш, за яке. Знову на тебе матеріал прийшов.

Так, думаю.

— І звідки матеріал?

Він нахмурився і почав роздратовано гамселити своєю люлькою по попільничці.

— Це тебе не обходить, — каже. — Я тебе по старій дружбі попереджаю: кинь цю справу, кинь назавжди. Адже вдруге схоплять — шістьма місяцями не відбудешся. А з Інституту тебе випруть негайно і назавжди, розумієш?

— Розумію, — кажу. — Це я розумію. Не розумію тільки, яка ж це наволоч на мене настукала...

Проте він уже знову дивиться на мене олов’яними очима, пахкає порожньою люлькою і знай собі гортає папку. Це, значить, повернувся сержант Луммер зі справою номер сто п’ятдесят.

— Дякую, Шухарте, — каже капітан Віллі Херцоґ на прізвисько Кабан. — Це все, що я хотів з’ясувати. Ви вільні.

Ну, пішов я до роздягальні, натягнув спецівочку, закурив, а сам весь час думаю: звідки ж це баламкання? Якщо з Інституту, то це все брехня, ніхто тут про мене нічого не знає і знати не може. А якщо папірця з поліції прислали... знову-таки, що вони там можуть знати, крім моїх старих справ? Може, Стерв’ятник попався? Ця наволоч, щоб себе вигородити, кого хочеш потопить. Але ж і Стерв’ятник про мене тепер нічого не знає... Думав я, думав, нічого корисного не придумав і вирішив — начхати! Востаннє я ходив у Зону вночі три місяці тому, хабар майже весь уже збув і гроші майже всі витратив. На гарячому не впіймали, а тепер дідька мене візьмеш, я слизький.

Аж тут, коли я вже піднімався сходами, мене осінило, та так осінило, що я повернувся у роздягальню, сів і знову закурив. Виходило, що в Зону мені сьогодні йти не можна. І завтра не можна, і післязавтра. Виходило, що я знов у цих лягавих жаб на замітці, не забули вони мене, а якщо й забули, то їм хтось нагадав. І тепер уже байдуже, хто саме. Бо жоден сталкер, якщо він геть не звихнувся, на гарматний постріл до Зони не підійде, коли знає, що за ним стежать. Мені зараз у найтемніший закут залізти треба. Яка, мовляв, Зона? Я туди, мовляв, і з перепустками не ходжу котрий місяць! Чого ви, розумієш, причепилися до чесного лаборанта?

Обмізкував я все це і ніби навіть полегшало, що в Зону мені сьогодні йти не треба. Тільки як усе це поделікатніше повідомити Кирилові?

Я йому сказав напрямки:

— У Зону не йду. Які будуть розпорядження?

Спочатку він, звичайно, витріщив на мене очі. Потім, мабуть, щось допетрав: узяв мене за лікоть, завів у свій кабінетик, посадив за свій столик, а сам примостився поруч на підвіконні. Закурили. Мовчимо. Потім він обережно так мене питає:

— Щось трапилося, Реде?

Ну що я йому скажу?

— Ні, — кажу, — нічого не трапилося. Вчора от у покер двадцять монет просадив — добряче цей Нунан грає, пройда...

— Стривай, — каже він. — Ти що, передумав?

Тут я навіть закректав від натуги.

— Не можна мені, — кажу йому крізь зуби. — Не можна мені, розумієш? Мене щойно Херцоґ до себе викликав.

Він обм’як. Знов у нього нещасний вигляд зробився, і знов у нього очі стали як у хворого пуделя. Передихнув він так судомно, закурив нову сигарету від недопалка старої і тихо каже:

— Можеш мені повірити, Реде, я нікому ані слова не сказав.

— Кинь, — кажу. — Хіба про тебе йдеться?

— Я навіть Тендеру ще нічого не сказав. Перепустку на нього виписав, а самого навіть не спитав, піде він чи ні...

Я мовчу, палю. Сміх і гріх, нічого чоловік не розуміє.

— А що тобі Херцоґ сказав?

— Та нічого особливого, — кажу. — Настукав хтось на мене, от і все.

Подивився він на мене якось дивно, зіскочив з підвіконня і почав походжати по своєму кабінетику взад-вперед. Він по кабінетику бігає, а я сиджу, дим пускаю і помовчую. Шкода мені його, звісно, і прикро, що так по-дурному все вийшло: вилікував, називається, людину від меланхолії. А хто винен? Сам я й винен. Принадив дитятко пряником, а пряник-то в заначці, а заначку сердиті дядьки стережуть... Тут він перестає бігати, зупиняється біля мене і, дивлячись кудись убік, ніяково питає:

— Слухай, Реде, а скільки вона може коштувати — повний «порожняк”?

Я спочатку його не зрозумів, подумав спочатку, що він його ще десь купити розраховує, та тільки де його такого купиш, може, він усього один такий на світі, та й грошей у нього на це би не вистачило: звідки в нього гроші — в іноземного фахівця, та ще росіянина? А потім мене наче обпекло: що ж це він, паскудник, гадає — я через зелененькі всю цю бодягу розвів? Ах ти, думаю, мерзотник, та за кого ж ти мене вважаєш?.. Я вже рота розкрив, щоб обкласти його в бога, в серце, в печінку. І осікся. Бо справді, а за кого йому мене ще вважати? Сталкер — він сталкер і є, йому б тільки зелененьких побільше, він за зелененькі життям торгує. От і виходило, що вчора я, значить, вудочку закинув, а сьогодні приманку воджу, ціну набиваю.

Мені навіть заціпило від таких думок, а він на мене дивиться пильно, очей не зводить,