Пікнік на узбіччі - Аркадій Натанович Стругацький
Ні, друзі мої, важко цю штуку описати, якщо хто не бачив, надто вже вона проста на вигляд, особливо коли придивишся й повіриш, нарешті, власним очам. Це все одно що склянку кому-небудь описувати або, не дай Боже, чарку: тільки пальцями ворушиш і чортихаєшся від повного безсилля. Гаразд, вважатимемо, що ви все зрозуміли, а як хто не второпав, візьміть інститутські «Доповіді» — там у всіх випусках статті про ці «порожняки» з фотографіями...
Загалом, Кирило б’ється з цими «порожняками» вже майже рік. Я в нього від самого початку, але досі не второпаю, чого він від них домагається, хоча, чесно кажучи, і зрозуміти особливо не прагну. Нехай він спочатку сам зрозуміє, сам розбереться, ось тоді я його, може, послухаю. А поки мені зрозуміло одне: треба йому хоч би що там було якого-небудь «порожняка» розпанахати, кислотами його протравити, під пресом розчавити, розплавити у печі. І ось тоді він усе зрозуміє, буде йому честь і хвала, і вся світова наука аж здригнеться від задоволення. Але наразі, наскільки я розумію, до цього ще дуже далеко. Нічого він наразі не домігся, замучився тільки геть-чисто, сірий якийсь став, мовчазний, і очі йому зробились як у хворого пса, навіть сльозяться. Був би на його місці хто інший, напоїв би я його в драбадан, завів би до класної дівахи, щоби розворушила, а вранці знову би напоїв і знову до дівахи, до іншої, і був би він у мене через тиждень як новенький — вуха сторчма, хвіст пістолетом. Тільки ось Кирилові ці ліки не підходять — не варто і пропонувати, не та порода.
Стоїмо, значить, ми з ним у сховищі, дивлюсь я на нього, який він став, як йому очі позападали, і шкода мені його стало, сам не знаю як. І тоді я зважився. Тобто навіть не сам я зважився, а начебто мене хтось за язик потягнув.
— Слухай, — кажу, — Кириле...
А він якраз стоїть, тримає в руках останнього «порожняка», і з таким виглядом, наче так би в нього і вліз.
— Слухай, — кажу, — Кириле! А якби ти мав повного «порожняка», га?
— Повного «порожняка”? — перепитує він і брови хмурить, ніби я з ним по-тарабарськи заговорив.
— Авжеж, — кажу. — Ця твоя гідромагнітна пастка, як її... об’єкт сімдесят сім-бе. Тільки з лайном якимось усередині, з синеньким.
Бачу, почало до нього доходити. Звів він на мене очі, примружився, і з’явився в нього там, за собачою сльозою, якийсь проблиск розуму, як він сам любить висловлюватися.
— Стривай, — каже він. — Повна? Така от сама штука, тільки повна?
— Еге ж.
— Де?
Усе, вилікувався мій Кирило. Вуха сторчма, хвіст пістолетом.
— Ходімо, — кажу, — покуримо.
Він жваво запхав «порожняк» у сейф, грюкнув дверцятами, замкнув на три з половиною оберти, і пішли ми з ним назад у лабораторію. За порожнього «порожняка» Ернест дає чотириста монет готівкою, а за повного я б із нього, сучого сина, всю його погану кров випив, але хочете вірте, хочете — ні, а я про це навіть не подумав, бо Кирило у мене просто ожив, знову став як струна, аж бринить весь, і по сходах скаче через чотири сходинки, закурити людині не дає. Загалом, усе я йому розповів: і який він, і де лежить, і як до нього найкраще підібратися. Він відразу витяг карту, відшукав цей гараж, пальцем його притиснув, подивився на мене і, зрозуміла річ, відразу все про мене втямив, та й чого тут було не втямити...
— Ну ти даєш! — каже він, а сам усміхається. — Ну що ж, треба йти. Давай просто завтра вранці. О дев’ятій я замовлю перепустки і «калошу», а о десятій благословившись вийдемо. Давай?
— Давай, — кажу. — А хто третій?
— А навіщо нам третій?
— Е, ні, — кажу. — Це тобі не пікнік з дівчатами. А якщо що-небудь із тобою трапиться? Зона, — кажу. — Порядок має бути.
Він ледь усміхнувся, знизав плечима:
— Як хочеш! Тобі видніше.
Ще б пак не видніше! Звичайно, це він удав із себе великодушного, для мене старався: третій зайвий, збігаємо вдвох, і все буде шито-крито, ніхто про тебе не здогадається. Але ж я знаю, інститутські вдвох у Зону не ходять. У них такий порядок: двоє справу роблять, а третій дивиться і, коли його потім запитають, — розповість.
— Особисто я взяв би Остіна, — каже Кирило. — Та ти його, напевно, не захочеш. Чи може бути?
— Ні, — кажу. — Тільки не Остіна. Остіна ти іншим разом візьмеш.
Остін — хлопець непоганий, сміливість і боягузтво у нього в потрібній пропорції, але він, по-моєму, вже відмічений. Кирилові цього не поясниш, але я ж бачу: уявив чоловік собі, начебто Зону знає і розуміє до кінця, — отже, скоро гробанеться. І прошу дуже. Тільки без мене.
— Ну добре, — каже Кирило. — А Тендер?
Тендер — це його другий лаборант. Нічого чоловічок, спокійний.
— Застарий, — кажу я. — І діти в нього...
— Нічого. Він у Зоні вже бував.
— Згода, — кажу. — Нехай буде Тендер.
Словом, він залишився сидіти над картою, а я погопкав навпростець у «Боржч», бо жерти хотілося несила і в горлянці пересохло.
Добре. З’являюсь я вранці, як завжди, на дев’яту, показую перепустку, а у прохідній чергує цей бамбулуватий сержант, котрому я торік зацідив, коли він з п’яних очей чіплявся до Гути.
— Здоров, — він мені каже. — Тебе, — каже, — Рудий, по всьому Інституту шукають...
Тут я його так чемненько обламую:
— Я тобі не Рудий, — кажу. — Ти мені в приятелі не шийся, шведська голобле.
— Господи, Рудий! — каже він здивовано. — Та тебе ж усі так прозивають.
А я перед Зоною накручений, та ще й тверезий на додачу — взяв я його за портупею і в усіх подробицях виклав, хто він такий є і чому від своєї матері з’явився. Він плюнув, повернув мені перепустку і вже без усіх цих ніжностей:
