Бурштин - Василь Тибель
Катерина мовчала, дивилася в стелю скляними очима. Нарешті промовила:
– Це все через мене. Я згрішила із тим… слідчим.
– Я тобі не священик, йому висповідаєшся! Вставай, ходімо шукати твою дочку! А як часи зараз непевні, прихоплю-но я, мабуть, ось це! – Руда фельдшерка підійшла до каміна й витягла з підставки зручну залізну коцюбку.
Григорія вони знайшли в «Янтарі». Тепер саме сюди перемістився центр життя всього села. Бо сільська рада, яка й досі працювала абияк, зараз остаточно спустіла. Голова сільради, літня особа з колишніх партійних, дізнавшись про надзвичайні події в селі, повісила на двері замок і пішла додому, заявивши, що ні в чому брати участі не буде. Тому найбільш активні сельчани збиралися тут за кухлем пива, а то й чогось міцнішого. Якось так вийшло, що громада одностайно визнала Гришу за головного. Мовляв, той, хто пройшов Майдан, бився в самообороні, має знати, що й до чого. У кафе облаштували штаб, там же проводили наради. Новий голова навіть спати не ходив додому.
Саме в ті хвилини, коли обидві жінки дісталися «Янтаря», Григорію щойно повідомили про те, що парламентери не повернулись, а Додік примудрився втекти з льоху. Причому все свідчило: втік він не сам, а хтось його випустив ззовні. Вартові, які чатували біля льоху, також безслідно зникли.
А тут ще гірше: подвійне вбивство і зникнення дитини.
Розділ 4
Домовленість по-каландайськи
– Хлопці, змилуйтеся, я покажу, де є жилавий бурштин! Тільки вам! Там величезна жила з крупником… Поділимо на чотирьох, кожному до самої смерті вистачить!..
Додік ледь ворушив розпухлими губами, куртка на його животі протерлася до дір, з-попід неї синіло подерте черево. Того кольору воно набрало через «прогулянку» прив’язаним до квадроцикла. Джинси на колінах чоловіка теж, ніби за модою, прорвалися.
– Що, сподобалися плесівські американські гірки? – звернувся до обшарпаного Додіка худорлявий поліщук із зіпсованими передніми зубами. З-під його шкіряного картуза вибивалося злипле пасмо сивого волосся.– Тепер затямив, як тим хлопцям було, яких ти до смерті замордував?
– Каюся, згляньтеся! Я все спокутую, родичам, вам заплачу, тільки відпустіть!
– Ти щось там про жилавий бурштин бурмотів? – Чоловік у чорному картузі дістав цигарку, прикурив, глибоко затягнуся.– Раз почав, то закінчуй!
– Там у «Хаммері», у бардачку, торбина… Самі побачите!
– Втираєш, бо знаєш, що твій броньовик той мент поцупив.– Дядько в шкіряному картузі пихнув димом в лице колишньому очільникові району.
– Як поцупив? – Додік аж підскочив.– Це ж сотня тисяч баксів!
– От бачиш, тобі нічого для друзів не шкода. Як, Васю, їх називають, таких надто щедрих?
– Меценати! – гукнув рожевощокий, як дівчина, юнак, що й досі сидів за кермом квадроцикла.
– О! Чув, Додіку, хто ти є? Я таке й вимовити боюся. А тепер твій «Хаммер» лежить догори днищем у болоті, аби перекрити ментам шлях через канаву. То будеш розповідати чи точитимеш сльози за машиною?
– Як догори днищем?! Та я… я тому прапору яйця відірву, гадюці! – Додік зашарпався на мотузці.
– Не переживай, старий. За твою точилу гривень тридцять-сорок дадуть у першому-ліпшому пункті прийому металобрухту.
– Що?! – верескнув Додік.– Що сталося?..
– Колишній твій візок розплесканий у млинець разом із тим сучим ментом. От тобі й плюс – не доведеться навіть руки об нього бруднити. То повернемося до бурштину чи ще покатаємося? – єхидно вимовив моложавий поліщук у камуфляжній куртці, затертій до блиску.
– Хлопці, ви ж мене знаєте! – знову заскімлив Додік.– Відпустіть, благаю!
– Знаємо. Тому або покажеш жилу, або Вася зараз знову заведе свою таратайку.
– Відпустіть, бо зараз сюди наїдуть менти та нацгвардія, тоді за все доведеться відповісти!
– Бач, знову Додіка на старе перемкнуло. Вася, заводь!
– Ні, не треба! За Синім Горбом жила!
– Таки доведеться тебе покатати! – розпорядився дядько в шкіряному картузі.– Всім відомо, що ти разом зі своїми «бичками» там все дочиста вибрав.
– Та ні! Жила починається на великій глибині. Якби там таку помпу, як у Санька, могли б дістати купу гарного каміння. Ось погляньте, для себе тримав! – Додік витяг із кишені пару самородків завбільшки з кулак. Вражені побаченим, чоловіки зібралися навколо, навіть Вася зліз зі свого квадроцикла. Такий бурштин у цих місцях давно вже став величезною рідкістю й коштував чималих грошей.
– Покажеш точне місце? – запитав картузник.
– Там усім вистачить, тільки дуже глибоко залягає, звичайні помпи не беруть.
– І що ти пропонуєш? – запитав молодик у камуфляжі.
– Ви мене відпускаєте, ми разом їдемо шукати Санькову помпу, що її менти загубили десь у лісі,– й беремо жилу.
– По скільки? – швидко запитав дядько в шкіряному картузі.
– У якому сенсі? – сторопів Додік.
– По скільки кожному?
– Мені п’ятдесят, решта ваша!
– Додіку, ти, часом, не забув, у якому ти становищі? – здивувався молодий водій квадроцикла.
– Добре, мені – сорок!
– Ні, всім порівну! Так, хлопці? – кинув молодик у камуфляжі.
– Але ж це я знайшов те місце! – спробував пручатися Додік.
– Заводь! – байдуже кинув старший із поліщуків. Вася натиснув педаль стартера й відпустив зчеплення. Квадроцикл рушив із місця, потягнувши за собою Додіка, як колоду.
– Ні! Ні-і-і!!! – заверещав колишній очільник району, наче кабан під ножем різника.
– Стій, хлопці! – гукнув хтось зі старателів.– Здається, він уже згоден!
Розділ 5
Батьківський всесвіт
Він зреагував на тріск зламаної гілки під ногою чужинця лише тоді, коли на нього вже наставили дуло автомата. Розповідь Галі так захопила Сашка, що весь його досвід виявився марним. Той Сашко Зарванець, який за кілька десятків метрів міг почути рух звіра в гущавині лісу, дозволив себе впіймати зненацька, наче хлопчисько.
– Стояти! Відкриваю вогонь без попередження! – вигукнув хлопчина в камуфляжі. За кокардою та нашивками Сашко визначив – Нацгвардія. Галя теж зупинилася як укопана. Вона тільки-но закінчила розлогу оповідь і ще перебувала в уявному світі.
– Бодя, перевір-но, що в нього в наплічнику! – Із куща по інший бік від стежки вийшов напарник солдата, застібаючи пасок на штанах. Автомат теліпався у нього на плечі дулом до землі.
– А що сталося, хлопці? Ми місцеві, повертаємося до себе в село.– Сашко намагався промовляти безтурботно, навіть зі здивуванням.
Той, якого назвали
