Бурштин - Василь Тибель
– Тобі, дівчино, повезло неймовірно. Просто диво: куля пройшла шкіру і м’яз, не зачепивши жодної важливої судини. Так буває раз на тисячу, може, на мільйон випадків. Я, наприклад, за всі роки бачу таке вперше. Можна рану замазати зеленкою, вколоти антибіотик і бігти грати у футбол. Навіть не казатиму тобі, що б було, якби на кілька міліметрів убік… Із днем народження, Катерино! Можеш записати сьогодні як свято, а в церкві поставити свічку…
Рудоволоса фельдшерка поправила окуляри й випросталася, закінчивши оглядати поранення. Тоді вмокнула пінцетом ватний тампон в сипучий антисептик і глибоко запхала в рану. Катерина скрикнула від болю.
– Нічого, потерпи. За пару днів затягнеться. Але все ж таки я б радила потім зробити рентген. Завезла б тебе в район… але бачиш, що робиться? Дороги перекриті, телефони не працюють, навіть деякі мобільні глушать.
– Дякую, Савелівно, у тебе руки цілющі. Ти часом не бачила мою Танюшку?
– Здається, бачила, коли їхала до медпункту. Вона до твоєї куми бігла.
– Ох, Савелівно, відпусти мене, благаю! Та сука вже раз підставила мою дитину. Мало, що вона стервою виявилася, так ще й стукачка.– Катерина прожогом схопилася з кушетки.
– Бач, яка шворна. Полежи-но ще, це ж тобі не шпичка під ніготь. Навіть якщо куля пройшла так вдало, рана все одно дасть себе знати.
– Якщо не піду, дитина в небезпеці!
– Яка небезпека, то ж твоя кума? – Фельдшерка неквапливо готувала бинти для перев’язки.
– Вона співпрацює із тими, з Києва. Минулого разу здала мене й Танюшку тому балухатому менту, що такого горя в селі наробив.
– Кажуть, хлопці його в баюрі втопили разом із Додіковим джипом.
– Але мені все одно неспокійно, та й маю дещо сказати тій суці. Уявляєте: я благала її сховати мене разом із дитиною, а вона ментам подзвонила! – Катерина стиснула кулаки, згадавши кабінет «слідчого» й рипучий диван.
– Тоді ходімо вдвох! Яка з тебе зараз розмовниця, вітром хилить. У мене до неї теж є питання. Пам’ятаєш Семена Климовича, з яким ми вже багато років? Щось він до неї почав учащати. А тут поки ніби тихо. Люся, наша санітарка, пригляне за Володьком. Бідний хлопчина й досі не отямився… Люсю, подивишся за хлопцем?
– Будь певна, Савелівно! – визирнула з сусідньої кімнати кругловида молода жіночка.
Фельдшерка міцно перев’язала рану на плечі в Катерини, а ліву руку зафіксувала до грудей бинтом.
– Так рука буде в спокої й рана швидше загоїться. Власне, чого тобі йти, я сама поговорю із Людмилою, заберу твою Таню й приведу сюди. А надвечір, якщо схочеш, підеш додому. Уколи я тобі зроблю, а ранком на перев’язку сама прийдеш!
– Ні, я маю їй в очі поглянути – вона знає чому.
– У тебе ж тільки одна рука працює!
– Я й однією впораюся.
– Ну, ходімо, якщо так! А щоб розмова гарно вдалася, у мене тут ще спирту трохи залишилося. Для медичних цілей. Може, по краплі?
– Давай, Савелівно!
Фельдшерка дістала мензурки, плеснула з великої колби в кожну на денце. Жінки цокнулись і махом випили. Савелівна тільки видихнула, Катерина ж ахнула й почала хапати повітря.
– Він що, нерозведений? – ледве вимовила вона нарешті.
– А хто ж його розводить? Якщо треба – візьми он там, в ящику, шматок хліба з салом. А мені не треба, я звикла. То що – ходімо?
Жінки встали й, сповнені рішучості, вийшли з медпункту.
Коли ж дісталися хати Людмили, на них наче чекали. Розчахнуті навстіж ковані залізні ворота. На подвір’ї стоїть гнітюча тиша – ні тобі собачого гавкоту, навіть курей не видно.
– Господарі вдома? – вигукнула фельдшерка ще здаля. Ніхто не відповів. Катерина помітила, що й хатні двері не зачинені й порипують від протягу. Жінки ще дорогою вирішили не виказувати своїх намірів, а застати Людмилу зненацька. Жіноча помста підкрадається поволі, але іноді стає дуже жорстокою. Тож, зайшовши у двір, Катерина покликала куму:
– Людо, де ти? Чи не у вас моя Тетянка?
Тихо, тільки порипування дверей.
– Певне, чує за собою гріх, тому й принишкла. Під стіл сховалася, чи що?
– Може, на город вийшла, бачиш – двері не зачинені? Погукай дочку, якщо обізветься, то й Людмилу знайдемо,– запропонувала руда фельдшерка.
– Таню, доцю, де ти? Це ж я, твоя мама!..
Десь біля сараю позаду садиби загуркотів мотоцикл і вихопився на дорогу.
– Певне, кум у справах поїхав. То й краще. У таких справах чоловіки зайві.
Вони рішуче піднялися на ґанок і ступили до хати.
– Ой Боже!..– несамовито скрикнула Катерина, ледве відкривши двері до прихожої, стрімко розвернулася й вискочила на ґанок, мало не збивши фельдшерку з ніг.– Там, там…– Вона хапала повітря, не в змозі вимовити жодного слова.
Фельдшерка зробила крок у кімнату й одразу ж послизнулася. Окуляри з неї злетіли й дзенькнули об підлогу. Через короткозорість Савелівна не могла розгледіти, що тут діється. Двоє людей лежали одне на одному посеред кімнати, а навкруги була розлита якась червона рідина. Вона нахилилася й почала шукати окуляри. Торкнулася липкої підлоги та тільки тоді зрозуміла: це кров.
– Господи праведний! – Вона осідлала ніс вимазаними в крові окулярами із тріснутими скельцями й оглянула вбитих.
– Схоже, мені тут робити вже нічого…
Навіть їй стало зле – обидва тіла були ще теплими. Обережно, щоб знову не послизнутися, Савелівна повернулася на ґанок. По хаті, наче не в собі, металася Катерина, зазираючи у всі кути.
– Таню, дочечко, відгукнися! Де ж ти, дитинко моя, де?
Ось коли Савелівна пожалкувала, що не прихопила з собою трохи спирту, бо нещодавно прийнятий досередини вивітрився вщент.
– Катю, заспокойся, немає там твоєї дочки! – гукнула жінка у відчинені двері.– Це зробив якийсь різник-професіонал. Твої куми не мучилися, все відбулося миттєво. Але вбивця був тут буквально кілька хвилин тому, бо навіть кров не встигла згорнутися. Чи не він мотоцикл поцупив? Нумо, дівчино, візьми себе в руки. Давай спокійно оглянемо хату!
Вони взялися за руки, як малі діти, і повернулися в хату. Коли ж дійшли до спальні, Катерина розридалася вголос: на кріслі біля ліжка лежало пальтечко її дочки, а на підлозі валялася дитяча туфелька.
– Господи, вона тут була, він і її вбив! – Жінка заломила руки, жагучий біль ударив у плече, і вона знепритомніла. Савелівна ледве встигла її підхопити. Швидко відшукала в сумці, з якою не розлучалася, нашатир, ткнула під ніс Катерині відкорковану пляшечку. Потім поклала жінку на ліжко й відчинила вікно.
– Тільки цього бракувало! – вимовила фельдшерка,
