Прощення - Альош Штегер
Тим часом Білий стежить за тінями щупалець іншого восьминога — того, що сповз із його тіла. Ці тіні виповзають на столик, пританцьовуючи навколо блакитного блиску кулі.
— Тобто те, що ти називаєш прощенням, є коригуванням часу? Звільненням теперішнього від минулого чи, радше, перезавантажений час — теперішнє, додатково обтяжене майбутнім? Як не крути, Білий, ти є і залишаєшся вбивцею.
Нана Нумен дивиться в акваріум і промовляє останні склади неспішно, ніби повільно січе свою думку на дрібні шматочки, а їх — у зовсім м’який порошок.
— Прощаючи, ми не допомагаємо іншим, а лише собі. Прощення іншим, Білий, — це найвищий егоїзм. І з мене досить егоїстичних чоловіків. Мій батько був таким. І Вода теж.
Щупальця повзуть по блиску кулі й заступають його. Тінь восьминога заповзає на кулю і повністю її обіймає. Блакитнувате світло гасне. За мить Білий знову може рухати своїми кінцівками. Він підскакує до кулі та жбурляє її в Нану Нумен. Куля поціляє її, збиває з ніг, і вона падає на акваріум. Гуркіт, скло, вода розплескується по приміщенню, вогонь у каміні спалахує і гасне. Рибини, які підстрибують по всій підлозі. Тіло ворожки лежить криваве й нерухоме, настромлене на уламки розбитого акваріума. Навколо її шиї танцюють щупальця восьминога, що виповз із дна акваріума.
Білий поспіхом обшукує квартиру. Перевертає речі, книги, переглядає світлини на стінах. Занадто багато всього, щоб хоч щось знайти. Через кілька хвилин він виходить з ліфта, потім з будинку і роззирається. На верхньому поверсі у вікні все ще миготить лампа й означує квартиру, в якій чекають візитерів. У решті вікон темрява. Ніде ні душі. Білий швидко крокує вулицею в напрямку до театру. Через два перехрестя вулиць із кущів виринає силует і спиняється в легкому туманному моросінні. Підійшовши ближче, Білий упізнає Ґроса. Вони мовчки дивляться один на одного. Білий іде далі, а Ґрос — слідом за ним. Якийсь час він мовчки ступає за Білим, а потім урешті озивається високим голосом. Голос дивує — Білий ніколи не подумав би, що в такого дебелого чолов’яги він аж такий писклявий, і лише зараз Адам розуміє, що ніколи не чув, як той говорить.
— В якої з жінок Води Ви були, Білий? У директорки театру пані Ґрін? Вона б мала бути в театрі, але я її ніде не бачив, на спектаклі її теж не було. Чи Ви були в однієї з заступниць мера, які тут мешкають? Але вони обидві сьогодні в театрі. Чи у провидиці? Хоча сумніваюся, що вона вміє пророкувати долю, а тим паче власну, але, певно, самому собі пророкувати найважче, — як гадаєте, Білий? Чи можете Ви передбачити своє майбутнє? Знаєте, що з Вами станеться?
Білий мовчки крокує далі. Намагається йти якомога швидше, він майже біжить, але Ґрос уперто його переслідує, помічник поліцейського більший за Білого і встигає за ним, як видається, без жодних зусиль.
— Припускаю, Ви бачили, що сталося з пані Орнік. Вона в дуже поганому стані, справді дуже поганому стані.
При слові «поганому» Ґрос кисло всміхається. Зиркнувши на нього, Білий ще більше прискорюється.
— Слухайте, пане Білий, інспектор Маус не сказав Вам усієї правди, але я вважаю, було б не зайвим, якби Ви про неї дізналися. Інспектор Маус насправді замовчав дві вагомі деталі.
Білий зупиняється. Перед ними — могутній фасад театру, чорний вхід для технічних потреб, перед яким стоїть вантажівка Хорватського національного театру.
— По-перше, інспектор Маус припинив розслідування не добровільно, його звільнили, — писклявим голосом, який нагадує цвірінькання, повідомляє помічник поліцейського Ґрос. — Хоч керівництво поліції сприймає його аргументи надзвичайно серйозно, але, попри це, сумнівається щодо його неупередженості або, щонайменше, підозрює у тенденційності та бажанні порахуватися з мером. Ніхто не вірить, що мер не винен. Його провина очевидна, і лише питання часу, коли він поплатиться за все. Однак між підозрою і доказами — величезна прірва, і поліція в цій країні не може більше сприяти тому, щоб злочинці не сиділи за ґратами лише через те, що обтяжливі докази отримані незаконно, підкориговані або розсипалися в суді. І ще одна річ, про яку інспектор Маус промовчав. — Ґрос замовкає, ніби хоче створити драматичне напруження, що йому не надто вдається через його недолуге мовлення та дивний голос. — Крім справ щодо Павела Дона Ковача та Магдалени Орнік, сьогодні вранці ми порушили ще одну. Йдеться про власника ресторану «Новий світ» Сама Ґрама. Ви ж знаєте цього пана, правда?
Білий спостерігає за Ґросом, який повільно нанизує речення, розтягує, ніби вчиться граматики.
— Він зник кілька днів тому, і сьогодні його знайшли робітники в коморі ресторану, де він голим ховався в бочці з капустою. Він чинив шалений опір, коли його намагалися видобути з тої бочки, тож урешті мусили його звабити великим окостом, і він виліз. Його працівник востаннє бачив пана Сама тиждень тому, коли після закриття ресторану той залишився там сам. З ним були дві людини: пані Портеро і Ви, чи не так?
Білий киває.
— У нього ми теж брали інтерв’ю, — сухо відповідає.
— Інтерв’ю, безумовно. Але Вам не здається трохи дивним, що три з чотирьох жертв збожеволіли після того, як ви взяли в них інтерв’ю?
Білий мовчить. У цей момент над Ґросом залопотіло. На чорне Ґросове пальто падають дві сірі плями пташиного посліду.
— Яка гидота, — пищить Ґрос і повільним рухом хусточкою зчищає з пальта більшу частину лайна. — Я не маю нічого проти винищення цієї пташиної погані, незалежно від того, виправдана теорія Мауса чи ні, — каже Ґрос. — Скажіть, Білий, Ковача Ви теж знали, чи не так?
Білий киває.
— Ви бачили його цими днями?
— Бачив мимохідь, на відкритті «Маркса», — каже Білий.
— Ви розмовляли?
— Як я вже сказав, мимохідь.
— Гм, пане Білий, у кого ще Ви і пані Портеро збиралися взяти інтерв’ю?
— Ми потрохи закінчуємо з інтерв’ю. Ми тут уже цілий тиждень, і час їх уже монтувати.
— Зважаючи на всі факти, я міг би Вас зараз заарештувати, але не буду. Було б добре, якби Ви послухалися поради Мауса і завтра вранці о восьмій годині прийшли в Головне управління поліції. Ми складемо короткий протокол всього, що Ви знаєте, і на тому Вас поки відпустимо. Але попереджаю Вас, Білий, якщо розслідування піде в правильному напрямку…
Із цими словами писклявий голос поліцейського помічника Ґроса стихає. Він озирається довкола, ніби шукає щось у темряві, і після паузи, нарешті, додає:
— Ви повертаєтеся до театру? Вистава, певно, вже закінчилась.
Білий киває. Розвертається і залишає Ґроса в темряві позаду.
Повний архів
Люди курять перед входом до театру й на балконі. На першому поверсі фуршет. Тиснява довкола величезного торта, виготовленого з кранських ковбас. На вершечку стоїть маленька гарматка, модель тієї, яку використовувало військо Наполеона. Чавкання їжі, цокання склянок, сміх і розмови. Ґубець у спортивному костюмі й кедах, спалахи, позування відомих осіб Марибора перед камерою журналіста. У протилежному кінці коридору — Роза Портеро.
— Чим закінчилася вистава? — питає Білий. — Війною чи миром?
— Розкажи краще, як минула зустріч
