Прощення - Альош Штегер
Роза й Адам переглядаються. Адам помічає шрам за лівим вухом Рози, наступної миті рубець зникає. Роза знову зауважує відбитки невидимих щупалець на підборідді Білого, які теж одразу зникають.
— Ви мене слухаєте? — питає Махер. — Коротко кажучи, я мав гроші, я виконав брудну роботу, був переляканий до смерті, виснажений, у мене почалося безсоння. Уже з першого дня я боявся, що коли спатиму, прийде якийсь робітник і переріже мені горло. І вони приходили. Щойно я заплющував очі, уві сні з’являвся голова профспілки, з яким я постійно вів переговори, і перерізав мені горло. Через два тижні я так боявся заснути, що мусив випивати з півлітра віскі, аби подрімати кілька хвилин. Нарешті я не витримав. Стрибнув у свій службовий «Мерседес» із двома портфелями та трьома паспортами, поїхав у Ґрац в аеропорт, сів на перший літак, на який зміг купити квитки, і полетів до Стокгольма. Пам’ятаю тільки, що в літак я сідав у холодному поту і переляканий, і що наступної миті мене розбудив пілот. Літак був порожнісінький. Я весь політ так міцно спав, що стюардеси не могли мене розбудити. Спершу я думав, що заснув через виснаження, але виявилося, що це синдром переслідування чи бог його знає що. У Стокгольмі я спочатку подався до готелю, та коли спробував заснути, з’явився голова профспілки. Він перерізáв мені горло і настромлював мене на величезний шампур. Спати я міг, отже, тільки в літаках і в аеропортах. У всіх інших місцях, щойно я заплющував очі, з’являвся профспілковий діяч і перерізáв мені горло. І якщо я не прокидався від жаху відразу, то вдихав запах власної плоті, яка повільно переверталась і смажилась на вогні. Тож наступні три місяці я провів у аеропортах і літаках. Я безмежно вдячний архітекторам аеропорту в Досі за те, що вони поставили лежаки з видом на злітно-посадкову смугу. Як там чудесно спалося! У моїх німців немає стилю, прості незручні сидіння, відділені високою металевою ручкою. Скільки ночей я, абсолютно розбитий, на них проспав, але щó таке втома — порівняно з тим, що ніхто не може до вас дістатися і ніщо не загрожує вашому життю? Аеропортів я більше не покидав. З часом став справжнім спеціалістом із подорожей без багажу. В мене були два чорні портфелі. Потім лише один. Я вигадав спеціальну техніку вивертання трусів і шкарпеток, що дозволяло літати без прання два тижні. У чутливі місця я постійно підкладав туалетний папір. Крім того, скрізь є магазинчики з парфумами, куди можна зайти і досхочу набризкатися. Зрештою, можна щось випрати в туалеті або купити нове. Ви мене ще слухаєте?
— Слухаємо, — відповідає Білий, — але що це має спільного з…
— Душею? — питає Махер.
— З душею, так, — відповідає Білий.
— Знаєте, я людина без душі. У мені живуть якісь корумповані душечки, але це ніяк не пов’язано з тим, що душу я продав, поміняв, віддав під заставу, викинув, переїхав, розстріляв. Крихти, які залишилися від моєї душі, я покинув у залах очікування в аеропортах і транзитних залах по всьому світу. Душа, мій колего, — це застаріле поняття з глибокої давнини, яке запозичило християнство. Тепер ми вимірюємо час портфелями, підробленими паспортами і не відпускаємо гріхи, а звільняємо від них.
— То чому ти повернувся? — питає Білий.
— Такий повний чорний портфель одного дня спорожнів. Тож довелося повернутися. А тут жили ті, хто володів тим, що ви називаєте моєю душею. Вони викликали мене, пред’явили вексель і змусили погодитися на посаду. Так я опинився тут. Ви ж, напевно, не думаєте, що яка-небудь з цих компаній справді моя? Що мені належить щось більше, ніж те, у що я одягнений? Якби це була правда, я не був би таким виснаженим і втомленим. Я не бачу виходу. Я можу продовжувати грати в їхній ляльковий спектакль або ж перерізати нитки, за які мене смикають. Або…
— Або? — питає Білий.
— Або дам їх перерізати тобі, — тихо додає Махер. — Mммм, цей запах вугілля і людського поту, так гарно, він нагадує мені дитинство. А завтра до того ж Попільна середа. Господи, іноді мені здається, що мені вже кілька мільйонів років.
— Хто члени «Великого Орка»?
Махер дивиться на Білого спідлоба і запалює цигарку.
— Ммммм, які ж смачні ці цигарки. Ви знаєте, кожну цигарку треба курити з насолодою, ніби вона остання, тільки тоді куріння винагороджується.
Махер випускає кілька кілець диму в холодну ніч. Мовчить. Згодом продовжує.
— Я припускаю, що ви вже зустрілися з нашою колегою Магдою, і з пані Ґрін також, оскільки сьогодні її безуспішно шукають по всьому місту. Потім Свинко і нещасний Ґрам, там, на протилежному боці цієї площі, — Фаркаш і Ковач, яких я теж сьогодні не бачив, Кирилов, якого ви, мабуть, не знайдете, ну і, звісно ж, мій мучитель, мер Вода. Членів є більше, але я інших не знаю. Про ворожку вам, напевно, відомо. Хоча незабаром її тут більше не буде — подасться до зірок. Дивіться.
Махер показує на кулю з емблемою «Культурної столиці Європи». Два працівники якраз підвели до неї підсвітку. Біля кулі на стіні архієпархії блимає неоновий надпис: blue night dancing
Махер спостерігає за реакцією Білого.
— Багатьом те, що сталося з архієпархією, здається катастрофою. А як на мене, відкриття стриптиз-бару в їхніх славних приміщеннях відображає глибоку істину про Марибор. Можливо, нам потрібно ще більше стриптиз-клубів. Я маю на увазі не дівчат. Нашому суспільству потрібен публічний стриптиз, щоб побачити, в кого кров гарячіша. Ви знаєте, як кажуть в Похор’ї: байдуже, яка вона, головне, аби моя.
— Що ти хочеш сказати, Махер? — трохи роздратовано питає Білий.
Махер знизує плечима і відгортає поли піджака. Під ним висить револьвер з глушником.
— Думаю, час, шановний колега.
Білий і Роза дивляться одне на одного. Махер посміхається і викидає цигарку. Червоний недопалок летить у чорну снігову кашу і там гасне. Тієї ж миті з вхідних дверей вихлюпується потік людей і розводить Розу й Адама з Махером. Довга пауза. Махер ще раз усміхається, киває головою і біжить за ріг театру. Білий кидається в натовп, мчить за Махером. Роза дивиться їм услід. Люди балакають про те‑се. Дехто розчиняється в ночі,
