Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
Свіжий вітер розбивав гребінці хвиль, люди дивилися на неспокійне море — і дивувалися:
— Невже так-таки сам човен?.. Без людей?.. Ай-ай, чого наука дійшла!
Академік Антохін з професорами зайняв місце на високому шпилику на березі моря, звідки зручно було спостерігати через біноклі всі майбутні маневри човна. Телефон зв’язував його з лабораторією, де стояв генератор і де зосереджено й серйозно готувався до відповідального досліду Містер-Пітерс. Рома допомагав йому.
Все було вже готове. Генератор стояв перед широким вікном, звідки було видно море. Його рефлектор був скерований просто туди, де, схований у дерев’яній будівлі, чекав човен. Тут-таки, біля вікна, був розміщений невисокий пульт з ручками й кнопками. Його не було раніше в лабораторії: — два тижні Містер-Пітерс за допомогою Роми і під керівництвом Антохіна конструював цей пульт, монтував його спеціально для цього досліду. Пульт для керування мотором на віддаленні… Рома з повагою дивився на нього, в сотий раз перечитував написи коло ручок і кнопок:
— «Праворуч»,
— «Ліворуч»,
— «Вперед»,
— «Стоп»,
— «Повний газ».
Містер-Пітерс незадоволено кашлянув. Узяв з шафи нову лампу, поставив її замість тієї, що стояла до того в генераторі.
— Що таке? — запитав Рома.
— Нічого, — процідив крізь зуби Містер-Пітерс. — Мені щось не подобаються ці лампи… Надто вони нагріваються. Потужність від генератора ми братимемо велику, як би не вийшло якоїсь неприємності з анодами…
— А що?
— Та боюся, щоб не розтопилися аноди. Тоді не буде часу замінювати їх.
У двері постукали. Рома підійшов, відчинив. Невисокий, підстаркуватий чоловік в капелюсі стояв там. Рома здивовано подивився на нього:
— Чим можу бути корисним?
Чоловік вмить зняв капелюх, немов його вітром здуло. Блиснула широка рожева лисина. Чоловік кашлянув у кулак:
— Пробачте, якщо завадив… Я на хвилинку. Бачите, велике прохання є до вас… Пробачте, я головний бухгалтер тресту «Моребуд». Прочувши, що ви робите майже чудесні дослідження з вашим промінням, вирішив потурбувати вас.
— Але чого вам треба? — не витримав Містер-Пітерс.
Чоловік улесливо уклонився і підніс пальця до голови:
— Бачите, лисинка в мене є… так от, пробачте на слові, дуже просив би трішечки її той…
Він погладив повітря перед собою долонею, немов розмазуючи щось:
— Трішечки просвітити… всі витрати, звісно, на мій раху…
— Ромо, закрий, будь ласка, за ним двері, — розпорядився Містер-Пітерс, — і якщо треба, допоможи йому спуститися з сходів.
Чоловік вмить образився. Він замахав руками:
— Ви не маєте права… Я буду скаржитися…
Але Рома вже «допомагав», роздратований вкрай. Серйозна робота, а тут усяке ледащо заважає. Через хвилину вони залишилися з Містером-Пітерсом удвох. Містер-Пітерс зітхнув:
— Скільки там часу?
— Через двадцять хвилин мусимо починати.
— Так. Дзвони на шпилик — чи готові там?.. Ой, ще хтось стукотить. І море неспокійне. Вітер…
— Це ти правильно помітив, про море. Як би… Увійдіть! — крикнув Рома, бачучи, як повертається ручка двері. — От, ще когось лиха година несе… Зачекайте… Це ж ви, Ганно?
Так, це була Ганна. Вона несміливо увійшла — і тепер дивилася то на Містера-Пітерса, то на Рому. Вона проговорила:
— Здрастуйте… От і я.
— Звідки ви, Ганно? Невже з радгоспу? Як там? — зрадів Рома.
Але Містер-Пітерс тільки промурмотів:
— Здрастуйте…
І, не звертаючи більше уваги на гостю, немов продовжуючи розмову, звернувся до Роми:
— Так от, вітер який… І час починати.
— А може, посадити в човен людину? — несміливо спитав Рома. — Так, для контролю… про всякий випадок…
— Ні, про це й мови не може бути, — рішуче заперечив Містер-Пітерс. — Це означало б ризикувати життям людини…
Ганна стояла й мовчки прислухалася. Містер-Пітерс не звертав на неї уваги. Очі її мимоволі наловилися сльозами. А вона мріяла… Зразу по приїзді пішла на берег, почувши про нові досліди, подивилася — думала, що Містер-Пітерс буде там. Взнала, що він у лабораторії, прийшла сюди… А він — як чужий, і не дивиться.
Розмова йшла далі:
— Але я боюся за човен, — говорив Рома, — може, відкласти дослід?
— Не можна. Про нього сповіщено всіх.
— Давай я поїду в човні. Я ж добре знаю керування мотором.
— Ні. Це ризиковано.
Містер-Пітерс глянув на Ганну і відвернувся знов. Звідки в нього з’явилася така жорстокість, він не знав і сам. Але він не міг примусити себе заговорити з нею. І тільки десь у глибині свідомості він відчував, немов хтось шепотів йому: погано, погано ти поводишся з нею…
Ганна ледве стримувала сльози. Вона розуміла, що їй найкраще просто піти звідси, але все ж таки стояла, немов чекаючи на щось. Вона чула ще, як умовляв Рома Містера-Пітерса або відкласти дослід, або ж дозволити йому, Ромі бути в човні. Але Містер-Пітерс не погоджувався. І тут божевільна думка виникла в Ганни. Вона не обмірковувала, не вираховувала нічого. «Ах, так ти такий?.. Гаразд. Я тобі доведу…» — отак можна було б висловити її рішення.
Ганна піднесла голову:
— Ну, я не заважатиму вам. Бажаю успіху.
— Куди ви, Ганно? — спитав Рома.
Але Ганни вже не було. Рома з докором поглянув на Містера-Пітерса, похитав головою. Але що він міг зробити?
— Дзвони на шпилик. Зараз починатимемо, — розпорядився знов
