Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
Що й казати, Рома мав великий досвід, велику звичку щодо здійснення системи, яку він коротко характеризував двома словами:
— Не таланить!
А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи. Це не наша справа. Ми примушені слідкувати за чудесними подіями, що дедалі ширше розвивалися навколо знаменитого генератора Містера-Пітерса. Скажемо просто: навіть та причина, що не дала Ромі закінчити просвічування обличчя, в основі своїй мала зв’язок з генератором. І зв’язок досить щільний.
Щоправда, ми ще й досі не знаємо, яка то була розмова телефоном, що саме почув Рома й чому він негайно вимкнув генератор і побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Роми, який, зустрівши в дворі Олеся з Ганною, накинувся на них:
— Де ви блукаєте? Коли треба когось, то й не знайдеш… А Містер-Пітерс де?
— Стривай, що трапилося? Кажи, як слід, — спробував заспокоїти його Олесь.
Ганна з цікавістю дивилася на Рому: так, обличчя в нього дійсно було двокольорове. Але Рома не помічав нічого:
— Нічого не трапилося, коли не рахувати того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін.
— Антохін? Чого?
Тепер черга дивуватися була за Олесем. Проте, ось Рома вже покинув його й кинувся до Містера-Пітерса, що йшов з клубу.
— Алло, Містер-Пітерс. Слухай: щойно дзвонив Антохін…
— Іван Петрович? — здивовано перепитав Містер-Пітерс.
— Так. Я говорив з ним з лабораторії. Я там просвічував… кхм… робив один дослід, а він і подзвонив…
Рома чомусь сконфужено потер собі ліву щоку. Ганна відвернула обличчя вбік, ховаючи усмішку.
— Ну?
— Ну, і сказав, що він уже їде сюди, до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — головне, до тебе. Щоб ти чекав. Розумієш?
Містер-Пітерс схилив голову праворуч, немов перевіряючи якісь свої думки, і відповів:
— Ол райт. Добре. Іт віл бі е ньюс. Це будуть якісь новини.
Як бачимо, до славнозвісного бригадира вже повернувся його звичайний настрій. Він навіть не дивився на бік Ганни, хоч та знов шукала його поглядів. Але Містер-Пітерс сказав ще Ромі:
— Ходім до лабораторії, — і пішов собі.
Ганна розгублено дивилася йому вслід. Олесь доторкнувся до її руки:
— Чого це він такий похмурий?
Ганна не повернула голови. Вона здивовано й сумно дивилася туди, де зник за рогом Містер-Пітерс. Справді, вона не розуміла, в чому справа. Щойно жартував, усе було гаразд. І раптово така зміна…
А академік Іван Петрович Антохін мчав до радгоспу в автомобілі. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою, покручував її і про щось напружено думав. Автомобіль мчав на повну швидкість. Вітер свистів у вухах академіка. Нарешті, шофер сказав:
— Ось він, радгосп.
Першим, кого побачив Іван Петрович, був старий його приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки. Вітер розвівав його кучері. Іван Петрович протер собі очі. Автомобіль спинився. Іван Петрович дивився на кучері Андрія Антоновича. Поважний академік не вірив у чудеса, він шукав у своєму мозку обґрунтовань дивної зміни вигляду старого сторожа.
— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив він нарешті, виходячи з автомобіля й забувши чомусь звичну формулу свого вітання з старим знайомцем.
Очі його не бачили нічого, крім буйної шевелюри Андрія Антоновича.
— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно уклонився той.
— Е… як почуваєте, себе?.. — ще раз привітався Антохін, обходячи навколо Андрія Антоновича й оглядаючи з усіх боків.
— Вдячний, нічого, Іване Петровичу, — відповів старий.
— А це… це що ж у вас? — врешті насмілився спитати Іван Петрович, вказуючи пальцем на голову старого.
Андрій Антонович помітно розгубився:
— Це, Іване Петровичу, — почав він, вагаючись.
Але його врятував Олесь, що швидко підійшов до Антохіна:
— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу. Здрастуйте. Що, на нове волосся Андрія Антоновича дивитеся?.. Так, так, це ми йому зробили. Та ви підіть, подивіться, що тут у радгоспі взагалі нароблено. Просто фантастика, слово честі, фантастика…
Академік подивився на нього, на Андрія Антоновича, знов на Олеся.
— Так, — сказав він, — так, справді, щось дуже цікаве…
… Кілька годин провів Іван Петрович Антохін у радгоспі «Перемога», ознайомлюючись з наслідками роботи бригади. Він уважно слухав те, що розповідав йому директор Данило Якович, запитував сам про окремі деталі роботи. А потім попросив залишити його з Містером-Пітерсом: мовляв, треба дещо обговорити. Разом з ним Антохін зачинився у лабораторії. І, коли він входив туди, обличчя його було дуже серйозне.
Про зміст цієї розмови не знав ніхто. Олесь тільки руками розвів, коли Рая спитала його.
— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Щось важливе…
Через годину Андрій Антонович, викликаний Антохіним, урочисто запросив до лабораторії всіх:
— Іван Петрович просять… Так що, будь ласка, до лабораторії. Вони щось хочуть сказати.
Справді, Антохін, ледве до лабораторії з’явилися всі
