Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
Антохін стежив у бінокль за всім, що діялося. Він бачив, як Ганна сховалася в кормовій каюті, бачив, як виплив другий човен і швидко поплив до зіпсованого.
— Так, так, — шепотіли губи Івана Петровича, що забув про всіх присутніх на шпилику.
Подув вітру зірвав в нього шапку, але він не помітив цього. Він знав уже причину невдачі. Що ж, це аж ніяк не компрометувало досліду в основному. Практичний випадок, що ні в якій мірі не кидав тіні на принципіальну сторону. Але, — все це було теоретичним міркуванням. На човні була жінка, її треба було врятувати. Оце — головне зараз.
Другий човен мчав. Його кидало хвилями, збиваючи з курсу. Але юнак у шкірянці добре знався на своїй справі. Твердою рукою він тримав руль, зосереджено дивлячись уперед. І човен виправляв курс, слухаючися цієї руки, врізаючись у хвилі носом, де здригував під потоками холодної води Рома. Губи його тремтіли. Хвилі то закривали перед ним обрій, то, підносячи човен на височінь своїх гребінців, показували йому мету — човен «Радіо», який кидало хвилями з боку на бік. І тоді Рома бачив, як працювала в човні Ганна, виливаючи з нього воду.
— Ах, і дівчина… ну й дівчина… — говорив про себе Рома, відпльовуючись від солоної води, яку плескали йому в обличчя хвилі. — Вона не втрачає мужності… ах, хоч би швидше!..
Він озирався назад, бачив упевнене суворе обличчя юнака в шкірянці, — і знов дивився вперед, шукаючи очима човен і тендітну постать дівчини на ньому.
Містер-Пітерс стояв перед шафою, люто дивлячись на запасні лампи, що лежали в ньому. Так, він добре знав: ці лампи мають потужність усього яких-небудь п’ятдесят ватів. А йому треба для генератора принаймні сто. Лампи непридатні. Вони вдвоє менш потужні. Вдвоє… вдвоє…
Якась непевна думка мигнула в голові. Містер-Пітерс приклав руку до лоба. Вдвоє менш потужні… а паралельно?.. Може — спробувати? Правда, на генераторі немає місця для двох ламп. Пристосування додаткової панелі відбере принаймні чверть години. Проте… Е, немає часу для роздуму. Треба робити. Хоч би вони потім десять хвилин попрацювали — і цього вистачить…
Як божевільний, Містер-Пітерс хапав деталі, інструменти. Треба було пристосувати додаткову панель, стійку для неї тут-таки, на генераторі. І, мов на зло, він не знаходив потрібних дрібниць — гвинтів, трубок, викруток…
Іван Петрович бачив: відстань між човнами скорочувалася. Ось уже й жінка на безпорадному човні помітила допомогу. Вона радісно сплеснула руками. Але роботу свою не спинила. Відерко її миготіло в повітрі, вичерпуючи воду з човна. Лише час від часу вона поглядала туди, звідки наближався до неї човен з Ромою.
— Але як вони заберуть її звідти? — вимовив Іван Петрович. — Адже хвилі не дозволять наблизитися до того човна… вони розіб’ють човни один об один…
Немов у відповідь йому Рома розгорнув трос, що лежав біля нього. Він щось кричав, але Ганна не чула його — заважав вітер, і шум хвиль. Рома підвівся. Широкими помахами руки він щось показував Ганні. Вона дивилася на нього, не розуміючи. Відерко застигло в її руці. Рома махав рукою й кричав. Хвиля штовхнула човен — і Ганна насилу утрималася. Подув вітру доніс до неї:
— … кину… ловіть…
Цього було досить. Ганна перебралася, вчеплюючись задубілими пальцями в борти, на корму. Вона влізла в люк і стала ногами на кожух мотора, залишаючися по пояс над човном. Так було певніше — і звільнялися руки. Ганна була напоготові.
Юнак-моторист вів човен просто на перший. Велика хвиля підкинула його й почала опускати. Як по похилій гірці мчав човен до Ганни. Здавалося, він вріжеться в корму. Але за два-три метри моторист різко натиснув на руль, переклавши його вбік. Човен майнув праворуч, проносячись повз перший. І цієї ж миті Рома кинув трос, міцно прив’язаний одним кінцем до човна. Моторист зменшив газ, і човен уповільнив хід.
В’юнкою гадюкою трос майнув у повітрі, розкручуючись петлями над Ганною. Обома руками вона схопила його. І, відчуваючи, як він натягується мов витягаючи її, Ганна, скривавлюючи руки, кілька разів обкрутила його навколо флагштока, з усієї сили тримаючи вільний кінець.
— … в’язуйте… зав’я… — знов донісся до неї вигук.
Так, зав’язати кінець. Тремтячими пальцями Ганна міцно прив’язала вільний кінець до кришки люка. І безсило опустилася. Сили вмить покинули її. Вона тремтіла всім тілом. Вона боялася поглянути туди, де був човен з рятівниками. У висках щось стукало, перед очима пливли зелені кола. Ще хвилину — і вона знепритомніє… Ні, треба пересилити себе. Із зусиллям Ганна підвела голову.
Моторист озирнувся. Він помітив прив’язаний трос, кивнув головою. Рука його знов натиснула на руль. З-під корми його човна знов заклубився чорний дим. Стукіт мотора злився в ритмічну пісню. Трос натягнувся. Перший човен ішов уперед, повільно повертаючись до берега.
І за ним на буксирі йшов другий, підтягуваний тросом, кормою вперед. Рома радісно посміхався. Тепер він дивився вже не вперед, а назад, — туди, де бачив він на відстані десятка метрів Ганну.
Антохін так само посміхнувся:
— Молодця! — гаряче вигукнув він, упевнившись, що небезпечна операція закінчилася. — Молодця! Добре впоралися. Але й жінка яка… не розгубитися, спіймати трос…
До берега залишалося вже не більше, як кілометр. Дивлячись назад на Ганну, що нерухомо сиділа на кормі човна, Рома бачив водночас
