Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Слухаю.

— Це я, Антохін. Човен уже на віддалі трьох кілометрів від берега. Не варто його скеровувати далі. Цей вітер може перейти в шторм. Час повертати назад.

— А взагалі, як вам подобається, Іване Петровичу?

— Вітаю, вітаю. Захоплено стежимо. Чудово… Але — повертайте вже назад.

Рома поклав трубку:

— Ти не чув, Містер-Пітерс?.. Антохін вітає. Але, каже, треба вже повертати… Човен дуже віддалився. Каже — на три кілометри.

— Невже? Як швидко…

Неохоче Містер-Пітерс посунув ручку «Праворуч» аж до кінця. Шкода, шкода… хотілося б іще покрутити човен у морі…

— А це що таке? — раптом спинився Рома біля стола.

— Де?

— Та ось, записка якась.

— Не знаю. Принесли. В мене не було часу читати.

Рома розгорнув папір. Очі в нього широко розкрилися.

Папір затремтів у пальцях. Він незрозуміло поглянув на Містера-Пітерса, на папірець, у вікно. Ковтнув повітря — не вистачило. Ще ковтнув:

— Слухай… там вона… Ганна…

— Що? Де? — повернувся до нього Містер-Пітерс.

— На, читай! — Рома подав йому папірець і кинувся до вікна, хапаючи бінокль.

Містер-Пітерс читав і літери стрибали у нього перед очима:

«Ви такий злий, Містер-Пітерс, що мені плакати хочеться. Я чула вашу розмову з Ромою. І вирішила поїхати на вашому човні — щоб допомогти в разі чого. Мотор я знаю. А коли щось трапиться, то й тоді мені однаковісінько, бо ви навіть дивитися на мене не хочете. Ганна».

Божевільна!.. Вона крадькома, потай пробралася на човен і тепер… тепер вона у відкритому морі… Містер-Пітерс кинувся до Роми:

— Давай сюди бінокль.

Так. Ось він, човен. Підкорюючись попередньому розпорядженню (адже ручка «Праворуч» і досі була повернена до краю), — човен описував у морі замкнену криву, коло. Він плавко кружляв — і щоразу, як тільки становився він бортом до хвиль, через нього проносилася піняста роздратована вода. Хвилі, обдаючи його піною, билися об борти, перестрибували через нього.

«Адже ж так може залити й зовсім», — подумав Містер— Пітерс.

Не відриваючись від бінокля, він однією рукою, повертаючи ручки, виправив напрямок човна, скеровуючи його назад. Але човен плив повільно, нахилившись на один бік. Очевидно, під час того кружляння він набрав багато води. Здавалося, човен ішов дедалі повільніше.

— Як же ти раніше не прочитав записки? — спитав Рома.

Він не знаходив собі місця. Містер-Пітерс не відповідав. У бінокль він побачив, як з передньої каюти висунулася голова дівчини. Ганна дивилася, де вона. Але велика хвиля тієї ж хвилі наздогнала човен, прокотилася вздовж нього, сховавши його на мить під пінястими своїми потоками.

— Та дай же човнові повний газ!.. Швидше до берега… — благаюче звернувся до Містера-Пітерса Рома.

Той лише покрутив головою й показав Ромі: і без того ручку «Повний газ» було виведено до кінця. А човен ледве рухався, не встигаючи тікати від хвиль, що безнастанно заливали його від корми до носа.

Сухий дзвін примусив Містера-Пітерса озирнутися. І тієї ж секунди зникли довгі фіалкові іскри з антени генератора. Одна з допоміжних ламп тріснула. Плескаті пластинки її аноду, розпечені до білого, зігнулися й звисли. Анод не витримав, він розтопився. Генератор не працював. Човен опинився у відкритому морі…

Це було те саме, чого так боявся Містер-Пітерс ще перед початком досліду, кажучи, що він не довіряє цим лампам. Рома зблід. Він бачив, як метнувся Містер-Пітерс до шафи, вибираючи там запасну лампу. Ось вона. Зараз він замінить зіпсовану. Зараз…

Але, поспішаючи, Містер-Пітерс підсковзнувся. Незграбно він простягнув руки, намагаючись на тратити рівноваги.

Сухий дзвін… лампа вдарилася об стіл. Її балон розлетівся на маленькі шматочки. Не вірячи своїм очам, Містері-Пітерс розгублено дивився на цоколь, що залишився у нього в руці. Повільно він підвів очі на Рому:

— І більше…

Він запнувся. Рома дивився на нього з жахом. Нарешті, Містер-Пітерс закінчив:

— Більше ламп немає…

— Може… може, Ганна сама візьметься за мотор… вона писала, що знає… — почав Рома нерішуче.

Але Містер-Пітерс коротко відповів:

— А кожух?..

Так (і цього Ганна не знала) — мотор човна був закритий металевим, накріпко загвинченим кожухом. Зроблено це було для того, щоб моторові не пошкодило проміння, не спинило його роботи. Зняти пригвинчений кожух Ганна, звісно, не могла…

Човен безпорадно гойдався на хвилях. Його заливала вода. Він мусів загинути в скажених хвилях. І з ним разом мусіла загинути… Ні цього не може бути!

Як вітер, Рома вистрибнув за двері.

— Куди ти? — крикнув Містер-Пітерс.

Проте, Рома вже зник.

Іван Петрович Антохін задоволено дивився в море. Це була справжня перемога. Човен «Радіо», човен без машиніста — покірно змінював напрями, маневрував, повертався в різні боки, підкорюючися наказам, які несло до нього дивне проміння генератора Містера-Пітерса. Проблему телемеханіки, певного керування апаратами на віддалі, — розв’язано було якнайкраще. І головне — для цього непотрібні були складні спеціальні апарати, електромотори тощо. Навпаки…

Іван Петрович поглянув ще в бінокль. Човен описував широку дугу, повертаючися до берега. Потім він поплив назад. Щоправда, дуже заважали хвилі. Але човен — іде до берега. Лабораторія виконала наказ. Антохін задоволено зітхнув і повернувся до решти присутніх на шпилику:

— Розумієте, — сказав він переможно, — ніякого складного устаткування. Звичайний моторовий човен. До нього додано радіоприймач з системою реле.

Він побачив, як швидко записував його слова в блокноті репортер газети. Олівець блискавично мчав по паперу.

— Генератор випромінює коливання певної частоти. Він випромінює їх скеровано. Це, звісно, умовний вираз. Бо на віддалі трьох кілометрів, як маємо ми