Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Коли закінчиш, знайдеш мене в сусідній кімнаті.

Сказавши це вона вийшла й грюкнула за собою дверима.

Вона чекала в сусідній кімнаті, непохитно читаючи книжку.

Впродовж хвилини Дірк нерухомо сидів у машині в кількох метрах від вхідних дверей до свого дому. Він думав про те, яким має бути його наступний хід. Він схилявся до маленького й обережного. Переляканий орел — останнє, з чим він хотів зараз мати справу.

Дірк уважно спостерігав за птахом. Той стояв міцно тримаючись кігтями за край кам'яної сходинки, в його поставі була зухвала величність. Час від часу він чистив своє пір'я або пильно дивився ліворуч і праворуч уздовж вулиці, стурбовано шкрябаючи великими кігтями по каменю. Дірка дуже захоплювали розмір птиці, її оперення й загальне відчуття пристосованості до польотів, але коли детектив питав себе, чи подобається йому, як світло вуличного ліхтаря відблискує на великих прозорих очах або на величезному гаку дзьоба, він мав визнати, що ні.

Цей дзьоб був страхітливою зброєю.

Таким дзьобом можна налякати будь-яку тварину, навіть ту, яка вже мертва, тушкована й лежить у бляшанці. Кігті, судячи з їхнього вигляду, були здатні розірвати невеличкий автомобіль. І все це сиділо й чекало на порозі будинку Дірка, кидаючи вздовж вулиці погляд, який був одночасно значущим і недобрим.

Дірк подумав, чи не поїхати йому звідси й не залишити країну? У нього є паспорт? Ні. Вдома залишився. Паспорт був за дверима, які були за орлом, десь у якійсь шухляді або ж, імовірніше, загубився.

Він міг продати будинок. Кількість ріелтерів у цьому районі стрімко наближалася до кількості будинків. Один з них міг би прийти й розібратися з будинком. А Дірка цей будинок уже дістав своїми холодильниками, дикою фауною та непоправним внесенням адреси у списки розсилки American Express.

«А ще можна, — подумав він, злегка здригнувшись, — просто піти й дізнатися, що цьому орлові потрібно». Дійсно, що йому треба? Пацюка, напевно, або цуцика. А у Дірка вдома, наскільки він пам'ятав, були тільки рисові пластівці та старий кекс, а такими стравами цього володаря неба навряд чи спокусиш. Дірку здалося, що на кігтях птаха є свіжа запекла кров, але він упевнено наказав собі не верзти дурниць.

Йому доведеться просто піти й стати перед цією істотою; пояснити їй, що пацюки в нього скінчилися, а тоді чекати на наслідки.

Тихо, невимовно тихо він відчинив двері машини й вислизнув з неї, не підводячи голову. Він визирнув на птаха з-за капота автомобіля. Птах не ворухнувся. Тобто, він не залишив цей район. Він досі дивився навколо себе то туди, то сюди, напевно, знаходячись у стані бойової готовності. Дірк не знав, у якому далекому гнізді ця тварюка навчилася впізнавати скрип петель дверей «Ягуара», але цей звук безумовно привернув її увагу.

Дірк обережно крався, ховаючись за рядком автомобілів, які не дозволили йому припаркуватися прямо навпроти свого будинку. Через кілька секунд його від дивовижної істоти відділяв лише маленький синій «Рено».

Що далі?

Він міг просто встати й показати себе. Це все одно, що сказати: «Ось я, роби зі мною, що хочеш». І що б за цим не трапилося, «Рено», напевно, витримає.

Втім, завжди залишалася можливість, що орел зрадіє, побачивши його, що все його пікірування на Дірка було лише способом виразити дружню приязнь. Це, звісно, якщо це взагалі той самий орел. Втім, радше за все, це був той самий, бо на думку Дірка кількість золотистих орлів, що літали в Північному Лондоні, була досить обмеженою.

А може він умостився на його ґанку абсолютно випадково, просто вирішив трохи перевести подих перед тим, як знов носитися по небу, переслідуючи те, що зазвичай орли там переслідують?

Дірк зрозумів, що якими б не були причини дивної поведінки орла, зараз настав час просто ризикнути. Він зібрав свою волю в кулак, глибоку вдихнув і підвівся з-за «Рено», наче привид, що повстав з глибин.

Орел тієї миті дивився в інший бік і минула секунда або навіть більше, перш ніж він знову подивився вперед і побачив детектива, а тоді відразу голосно крякнув і відсахнувся на кілька сантиметрів, неабияк збентеживши цим Дірка. Потім птах кілька разів швидко кліпнув очима й набрав дивного зухвалого вигляду, про який Дірк не знав, що й думати.

Дірк зачекав секунду або дві, доки хвилювання минуло й ситуація знову стала стабільною, а потім обережно зробив крок, обходячи «Рено» спереду. Повітря стривожили кілька тихих, питальних, схожих на каркання звуків, а через секунду Дірк збагнув, що ці звуки видав він сам, тому змусив себе зупинитися. Він мав справу з орлом, а не з хвилястим папужкою.

І саме цієї миті він припустився помилки.

Забивши голову по самі вінця думками про орлів, про можливі наміри орлів і про численні відмінності, що мають бути між орлами та маленькими кошенятами, він недостатньо зосередився на своїх рухах, коли ступав з дороги на слизький від нещодавньої мжички тротуар. Рухаючи вперед ногою, що була ззаду, він зачепився за бампер авто, похитнувся, послизнувся, а потім зробив те, чого з незнайомим орлом не можна робити: розпростерши руки, полетів стрімголов на нього.

Реакція орла була миттєва.

Не вагаючись ані секунди, він спритно відскочив убік, звільнивши Діркові на ґанку місце для жорсткого приземлення. А потім подивився на нього зверху вниз із таким докором, від якого інша людина могла