Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

Саме тієї миті, коли задзвонив телефон, двері до вітальні Кейт відчинилися. Бог Грому спробував зайти в них рішучим кроком, але насправді майже впурхнув, наче легкий вітерець. Він вочевидь ретельно просякнувся всіма тими речовинами, що Кейт накидала у ванну, відновився й розірвав нічну сорочку Кейт, щоб замотати свою руку. Він недбало відкинув у кут кімнати жменю пом'якшених дубових скалок. Кейт вирішила, що наразі проігнорує і цю навмисну провокацію, і телефон. З провокацією вона розбереться сама, а телефону дасть ради автовідповідач.

— Я почитала про тебе, — кинула вона виклик Богові Грому. — Де твоя борода?

Він узяв з її рук книгу — однотомну енциклопедію — й презирливо відкинув її вбік.

— Ха, — сказав він, — я збрив її. Коли був в Уельсі, — від спогадів він нахмурився.

— Що ти в біса робив в Уельсі?

— Камені рахував, — знизавши плечима сказав він і пішов дивитися у вікно.

У його поведінці вгадувалися величезні пригнічення й тривога. Раптом Кейт відчула щось дуже схоже на страх: їй спало на думку, що іноді люди можуть мати такий настрій через погану погоду. А з Богом Грому це, напевно, працювало навпаки. Небо за вікнами виглядало неспокійним і незадоволеним.

Її реакція на нього раптом почала ставати дуже збентеженою.

— Вибач, якщо моє питання здасться тобі дурним, — сказала Кейт, — але я не розумію. Я не звикла проводити вечір разом із кимось, на чию честь названо день тижня[9]. Які саме камені ти рахував в Уельсі?

— Усі, — тихо буркнув Тор. — Усі, які мали розмір від ось такого… — він розсунув кінчики вказівного й великого пальців на два-три сантиметри, — до такого, — він розвів долоні приблизно на метр одна від одної, а потім знов опустив їх.

Кейт дивилася на нього, не розуміючи.

— То… скільки їх там було? — спитала вона, бо не спитати про це здавалося їй неввічливим.

Він сердито подивився на неї й гримнув:

— Сама порахуй, якщо хочеш знати! Який був би сенс витрачати стільки років на те, щоб порахувати їх і стати єдиним, хто це знає, а потім розповідати результат усім навколо? Га?

Він знову відвернувся до вікна.

— Та й узагалі я не певний, — сказав він. — Мені здається, що я міг збитися з рахунку десь у Мід-Ґлеморґані. Але ще раз, — закричав він, — я їх рахувати не збираюся!

— Але якого біса ти взагалі взявся за таку дивну роботу?

— Це був обов'язок, покладений на мене моїм батьком. Покарання. Покута.

Його очі палали.

— Твоїм батьком? — спитала Кейт. — Ти маєш на увазі Одіна?

— Батько всіх, — сказав Тор. — Батько Богів Асґарду.

— Хочеш сказати, він досі живий?

Тор розвернувся й подивився на неї як на ідіотку.

— Ми безсмертні, — сказав він.

Поверхом нижче саме цієї миті Нейл завершив свою гуркітливу гру на бас-гітарі, і будинок наче задзвенів потойбічною тишею.

— Ви хотіли безсмертних, — тихим голосом сказав Тор. — Ви й отримали безсмертних. Нам це дещо важко. Ви хотіли, щоб ми існували вічно, тож ми й існуємо вічно. А потім ви забули про нас. Але ми все одно вічні. Тепер, зрештою, багато хто помер, багато хто помирає, — а потім він дуже тихо додав: — Але для цього потрібні особливі зусилля.

— Я анітрохи не розумію, що ти мені говориш, — сказала Кейт. — Ти кажеш, що я, ми…

— Ти можеш трохи зрозуміти, — сердито сказав Тор, — саме тому я й прийшов до тебе. Ти знаєш, що більшість людей мене майже не бачать? Взагалі мене не помічають? Ми ж начебто не приховані. Ми є тут. Серед вас. Мій народ. Ваші боги. Ви нас породили. Ви зробили нас такими, якими не наважувалися бути самі. Але ви не визнаєте нашої присутності. Якщо я йду однією з ваших вулиць у цьому… світі, в якому немає нас, який ви зробили для себе, то на мене жодне око ні на мить не гляне.

— Навіть тоді, коли в тебе на голові рогатий шолом?

— Особливо тоді, коли на мені надітий шолом!

— Ну…

— Ти з мене глузуєш! — проревів Тор.

— Ти даєш для цього чудові приводи, — сказала Кейт. — Не знаю, що…

Цієї миті кімната наче струснулася, а потім відновила дихання. Усі внутрішні органи Кейт шалено колихнулися, а потім різко завмерли. У раптовій жахливій тиші лампа з блакитної порцеляни повільно впала зі столу, вдарилася об підлогу й заповзла в темний кут кімнати, де стурбовано принишкнула, згорнувшись у оборонній позі.

Кейт витріщила на неї очі, намагаючись зберігати спокій. Їй здавалося, що по її шкірі тече холодне м'яке желе.

— Це ти зробив? — тремтячим голосом спитала вона.

Тор був злий і спантеличений. Він пробурмотів:

— Не роби так, щоб я на тебе сердився. Тобі дуже пощастило, — він відвернувся.

— Що ти кажеш?

— Я кажу, що хочу,