Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Дай-но я наведу тобі приклад, Гіллоу, — продовжував Одін. — Візьмімо, приміром, це місце. Вальгаллу.

Зазвичай поворот на північ був вдалим маневром, бо призводив до відновлення відчуття розуму й здорового глузду[8], але цього разу Діркові не вдавалося втекти від передчуття нещастя. Більш того, почався слабкий дощ, від якого мало стати трохи легше, але це був такий бридкий і огидний дощ, який лився з такого важкого неба, що він лише підсилив відчуття клаустрофобії й розчарування, що панували цієї ночі. Дірк увімкнув склоочисники, і вони почали бурчати, бо на лобовому склі було недостатньо дощу для витирання, тож він вимкнув їх. Дощ швидко вкрив лобове скло цятками. Дірк знову ввімкнув склоочисники, але вони досі відмовлялися визнавати, що ця мжичка варта їхніх зусиль, а тому обурливо скрипіли й пищали. Вулиці ставали підступно слизькими.

Дірк хитав головою. Він казав собі, що поводиться просто безглуздо, найгіршим з можливих способів. Він дозволив собі вигадувати те, до чого зазвичай відчував презирство. Він приголомшив себе цими шаленими фантазіями, які він збудував на такій малій кількості… ну, навряд чи це можна назвати доказами, скоріше це були припущення.

Нещасний випадок в аеропорті. Напевно, йому є просте пояснення.

Чоловік із молотом. То й що?

Сірий фургон, який Кейт Шехтер бачила в лікарні. У ньому немає нічого незвичайного. Дірк із ним мало не зіткнувся, але знов-таки, це цілком звичайна подія.

Машина для продажу Кока-Коли: її він не враховував.

Яким чином ця машина для продажу узгоджувалася з божевільними думками про стародавніх богів? Єдине пояснення, що спадало йому на думку, було надто сміховинне, щоб висловлювати його, і Дірк відмовився формулювати його навіть для себе.

Цієї миті Дірк збагнув, що проїжджає повз той самий будинок, в якому сьогодні вранці він зіткнувся зі своїм клієнтом, чию відтяту голову поклала на ввімкнений програвач платівок зеленоока диявольська істота, яка мала звичку розмахувати косою та контрактом і розчинятися в повітрі.

Він задивився на будинок, і коли від узбіччя прямо перед ним від'їхав синій «BMW», він врізався в нього ззаду й уже вдруге за сьогодні був змушений вискочити з машини, почавши кричати ще всередині.

— Святий Боже, ви що, не дивитеся, куди їдете? — волав він, сподіваючись одразу поцупити в супротивника найкращі фрази. — Ідіоти! — продовжував він, не зупиняючись навіть для того, щоб вдихнути. — Носяться як навіжені. За кермо сідають, а на дорогу не дивляться! Безрозсудство, що може довести до лиха!

«Спантелич свого ворога», — думав він. Це майже все одно, що зателефонувати комусь, а коли на тому кінці візьмуть слухавку, роздратовано спитати: «Алло?! Слухаю!» — один найулюбленіших способів Дірка згаяти довгі спекотні літні дні. Він нахилився й помацав відчутну западину в задній частині «BMW», який, звісно, трясця його матері, був абсолютно новий. «Щоб ти здох!» — подумав Дірк.

— Подивіться, що ви з моїм бампером зробили! — кричав він. — Сподіваюсь, у вас є адвокат!

— Я й сам хороший адвокат, — сказав тихий голос, а за ним почулося стримане клацання.

Дірк обернувся на звук, чекаючи на найгірше. Стримане клацання було звуком зачинення дверей.

Чоловік був одягнений в італійський костюм, який теж був стриманий. Ще на чоловікові були стримані окуляри, стримана зачіска, і хоча краватку-метелик зазвичай важко вважати стриманим предметом одягу, ця конкретна краватка, що була на ньому, являла собою, тим не менш, дуже стримано поцяткований зразок свого виду. Чоловік вийняв з кишені елегантний гаманець і елегантну срібну ручку. Без зайвої суєти він обійшов Дірків «Ягуар» ззаду й записав його номер.

— У вас є візитна картка? — спитав він, не перестаючи писати. — Ось моя, — додав він і вийняв її з гаманця. Він записав щось на її зворотному боці. — Номер мого автомобіля, — сказав він, — і моя страхова компанія. Будьте люб'язні, скажіть, ким застраховані ви. Якщо у вас при собі відповідних документів немає, я доручу своїй секретарці зателефонувати вам пізніше.

Дірк зітхнув і вирішив, що з цим чоловіком сперечатися немає сенсу. Він вийняв свій гаманець, перебрав різноманітні картки, що накопичилися там наче нізвідки. На секунду він подумав, чи не стати йому Веслі Арлотом, консультантом з океанської навігації, що приїхав з… ага, з Арканзасу, але потім передумав. Адже чоловік записав номер його автомобіля, і хоча Дірк і не мав чіткого спогаду про сплачування за страхування, чіткого спогаду про, що він цього не робив, теж не було, а це було досить непоганою підставою для надії. Скривившись, він простягнув свою справжню візитну картку. Чоловік подивився на неї.

— Пан Джентлі, — сказав він. — Приватний детектив. Вибачте, приватний холістичний детектив. Добре, — чоловік сховав картку, вона його більше не цікавила.

До Дірка ще ніколи не ставилися настільки зверхньо. Цієї миті з іншого боку машини знов почулося стримане клацання. Озирнувшись, Дірк побачив, що там стоїть і стримано усміхається йому жінка в червоних окулярах. Це була та сама жінка, з якою він цього ранку розмовляв через паркан садка Джефрі Енсті, а цей адвокат, як припустив Дірк, мав бути її чоловіком. На мить йому спала думка, що треба повалити їх на землю й учинити суворий, жорстокий допит, але раптом він відчув