Її величність кішка - Бернард Вербер

Нас приводять до сцени з ящиків. На ній стоїть величезне шкіряне крісло, на якому сидить худіший за решту кабан. У нього на голові щось схоже на головний убір.

Наталі шепоче:

— Це корона з картону, схожа на ту, що кладуть на королівську галету.

— Що це означає?

— Це символ, він вважає себе королем, — каже служниця. — Крім того, його крісло схоже на трон. Йому відомі людські символи влади.

Я помічаю, що після нашого приходу свині зібралися групками та вмостилися біля трону. Нас нікуди не відпускають. Придивившись уважніше, я помічаю в кабана на голові, під картонною короною, маленьке вічко. Піфагор теж помітив його і тихо промовляє:

— Значить, це він… Кабан, що втік з лабораторії в Орсе…

Папуга почув нашу розмову й пояснює:

— Насправді він був у контакті з науковцями, які дозволили йому під’єднатися до людських комп’ютерів. Одного дня він прийшов у «Ковбаску» та звільнив усіх свиней. Потім він передав їм свої знання. Так він став королем.

Шампольйон злітає та сідає на плече рожевошкірому монарху. Той незадоволено щось рохкає, птах киває головою й летить до нас.

— Його звати Артур, і він повідомив, що на вас чекає судовий процес. Називайте його «Ваша Честь». Це знак поваги в людей, ми дотримуємось його.

Я нахиляюсь до Наталі й запитую:

— Що таке судовий процес?

— Це коли люди збираються, щоб вирішити, хто в суперечці правий, а хто — ні. В кінці ухвалюють рішення й винного засуджують.

— Он як? І для цього потрібне таке велике збіговисько? Я й без них знаю, хто тут правий, а хто ні.

— Скажемо так: коли йде судовий процес, то ціль — щоб потім рішення не можна було оскаржити.

Я помічаю, що король Артур подає лапою сигнал і свині займають місця. Дванадцять свиней праворуч від нас сіли у крісла.

— Це присяжні, — пояснює Наталі.

Інші штовхають нас, показуючи, що наше місце на лавці зліва. Нарешті свинячий король стає та просить тиші. Він рохкає, всі присутні рохкають за ним, стоїть дзвінкий гамір із рохкання й кувікання. Я звертаюся до папуги:

— Що він каже?

— Він каже, що зараз буде процес над двома людьми, яких ми впіймали.

Я помічаю, що його перський акцент іще сильніший, коли його увага чимось зайнята.

— А над нами, котами?

— Наразі Його Честь не згадувала про вас.

Мені відлягло від серця. Вся ця історія зі свиньми не веде ні до чого хорошого. Свинячий король знову щось говорить, і всі схвально рохкають. Шампольйон перекладає:

— Він каже, що в них уже були полонені люди і що вони мали право на апеляцію. Однак людям іще ні разу не вдалося переконати присяжних.

Артур піднімає ратицю, і двоє свиней приносять таці зі срібними ковпаками, які тут-таки знімають. На кожному лежить людська голова з помідорами в роті й зубчиками часнику в ніздрях, у них із вух стирчать гілочки петрушки.

Артур веде далі, а папуга перекладає промову:

— Його Честь каже, що ці люди були засуджені пережити те, що робили з іншими.

Свині схвально кивають та плескають передніми ратицями.

Артур не зупиняється, папуга перекладає його слова:

— Його Честь каже, що він, на відміну від людей, не вважає, що всіх особин того ж виду треба судити однаково. Кожен випадок треба розглядати окремо. Оскільки Його Честь вважає, що кожен має право на юридичні гарантії, двоє людей зможуть виступити на свій захист. Якщо вони будуть достатньо переконливими, то їм збережуть життя. Якщо ні — їх буде страчено.

Далі король Артур дає знак ратицею і розпочинає процес.

Молодий граційний кабан підходить до нас; він не такий приязний, як король.

Шампольйон пояснює.

— Це Бадінтер, він буде адвокатом. Проти нього виступить прокурор Сен-Жуст.

— У них людські імена? — дивується Піфагор.

— Звичайно. Його Честь навчив нас історії.

Артур підводиться. Процес починається. Сен-Жуст бере слово першим, Шампольйон синхронно перекладає.

— Перш за все, шановні присяжні, я б хотів нагадати вам, де ми перебуваємо, — на бійні. За ці гаки на стелі нас вішали за задні лапи, головою вниз. У цій незручній позиції ми чекали на людину, яка переріже нам горло, спустить кров у посудину на кров’янку.

Як докази прокурор показує світлини та кров’янку в пластиковому пакеті.

— Ми ще були живі, коли люди здирали з нас шкіру. Шкіру, яка ставала рукавичками, торбинками, гаманцями. Що ж до нашої шерсті, її використовували як сировину для щіток та віників.

Один із помічників демонструє пакет із переконливими доказами. Залом котиться шум, присяжні перемовляються. Деякі закривають очі ратицями, щоб не дивитись на це жахіття.

Сен-Жуст, здається, задоволений результатом і повільно веде далі:

— Люди випускали нам кишки, спорожнювали та чистили їх, потім набивали нашими порубаними м’язами й робили з цього ковбасу. Вони робили шинку з наших криж. На цьому заводі виробляли більше ста двадцяти видів продуктів: ковбасу, чиполату й так далі Вони їли навіть наші грудні клітки, називаючи їх «свинячими реберцями», наші лапи, або ж «свинячі ніжки по-марсельськи», чи наші вуха на грилі. Вони вважали усе це делікатесами.

Відбувається демонстрація світлин меню з ресторанів, чергова хвиля загального обурення.

— Однак, мадам та мсьє присяжні, найгірше чекало на нас іще до смерті. Одразу після народження нас забирали від матерів, яким заздалегідь виривали різці, щоб ті не вбили власних дітей. Насправді мудрі свиноматки відчували недобре й намагалися врятувати потомство від майбутніх страждань.

Прокурор замовкає, щоб його слова проникли у саме серце:

— Яких страждань? — спитаєте ви. — Я вам скажу. Спочатку наші тіла ув’язнювали в таких крихітних клітках, що ми навіть не могли поворухнутись. Наші голови тримали між ґратами, а наші рила постійно були занурені в корм. Для чого? Щоб змусити нас постійно їсти. Уявіть життя, позбавлене руху, єдиною метою в якому є набрати вагу та піти на м’ясо, чим жирніше й соковитіше, тим краще. Єдина ціль людей — якнайбільший прибуток. Іншими словами, довести нас до ожиріння якомога швидше.

Прокурор Сен-Жуст знов замовкає, даючи кожному час осягнути всю серйозність наведених фактів, потім каже:

— Не варто гаяти час. З вашого дозволу я викликаю першого свідка.

У цей момент справа заходить сірий вепр.

— Це — дикий вепр, що мешкав у лісі Фонтенбло. Ось так ми могли б виглядати, коли б люди не приручили нас. Цей вепр — нагадування про те, що ми теж могли бути такими, якби зростали на волі, у природному середовищі, вільно добуваючи собі їжу та зустрічаючи старість.