Її величність кішка - Бернард Вербер
— Люди вправні тільки коли грають за своїми правилами, особливо коли правила написані на їхню користь. — Роман знову злітає в повітря під оплески юрби.
— Бик удосконалив свою техніку під час корид, де він був зіркою. Тут зійшлися досвідчений актор та демотивований початківець.
Бик у черговий раз підкидає Романа в повітря, той кричить.
Мені вже почало набридати. Цій кориді бракує несподіванки.
Деякі глядачі починають свистіти. Виснажений чоловік уже навіть не підводиться. Тлум починає рохкати, судячи з інтонації, щось на зразок: «На смерть!»
Бик рішуче підходить, опускає голову та тицяє рогом Романа у груди, той беззахисно простягся горілиць.
У цю мить я вирішила діяти. Я скачу й приземляюсь прямо поміж рогом бика й животом знесиленого чоловіка. Свинячий король гримить, какаду перекладає:
— Кішко, що ти виробляєш?
— Пробачте, Ваша Честь. Я дозволила собі втрутитись, бо смерть цієї людини нічого вам не дасть, але принесе мені купу клопотів. Треба було вам одразу розповісти, що цей розумник володіє унікальними технологічними знаннями, які можуть урятувати людей на моєму острові.
— Це вас більше не стосується, — відповідає Артур.
— Це стосується і мене, і вас, Ваша Честь, бо якщо пацюки знищать мою спільноту на острові Сіте, їх нікому буде зупинити. Вони знищать усіх на своєму шляху, так, як це сталося з рештою світу. Ви ж не для того визволили братів та сестер від людського ярма, щоб потрапити у рабство до щурів?
Король Артур нетерпляче кидає:
— У нас немає проблем із ними.
— Орда із сотень тисяч щурів ось-ось завоює світ. У них на чолі стоїть білий щур із червоними очима, і їх ніщо не зупинить.
Трибунами котиться шум.
— Ви говорите про Тамерлана?
— Саме так. У нього, як і в нас, є Третє Око, еге ж?
І тут до мене доходить, у чому справа.
— Ви помітили, що тут немає щурів? — уважно дивиться на мене Артур.
Через усі ці пригоди я навіть не помітила. Тут і справді не було пацюків, хоча й немає жодних електричних огорож чи хлоридної кислоти, які могли б стати їм на заваді. Отже, їх стримує щось інше або хтось інший. Артур підтверджує мої здогади:
— Ми зі щурами у змові проти людей. Різниця лише в тому, що вони їх убивають одразу, а ми спершу судимо. Різниця у формі, але не в результаті.
Треба було сидіти тихо. Треба було змовчати.
— Що ж до пацючого короля Тамерлана, то ми з ним разом утекли з університету в Орсе. Так ми потоваришували.
Ну що ж, я знову все зіпсувала, коли хотіла якнайкраще.
Артур не відступає:
— Та це не змінить вироку: пара людей віднині засуджена до страти. Так буде справедливо.
Піфагор бере слово, у Шампольйона слова відбиваються від дзьоба, так швидко він перекладає, щоб нічого не опустити:
— Стривайте, Ваша Честь, ви говорите про справедливість? Хіба це не вигадка людей? Невже судити людей за їхніми ж принципами означає, що це єдино правильний шлях чинити правосуддя? Зрештою, ваше ім’я, Артуре, поруч із Сен-Жустом чи Бадінтером, — чи ж не походять вони з так палко ворожої вам людської культури?
Король глибоко зітхає.
— Дебати закриті. Цей аргумент треба було наводити раніше. Зараз надто пізно. Дайте нам спокій, коти. Вас осліпила любов до людей та страх бути позбавленими корму. Подивіться правді у вічі: незамінних немає. Світ існував до них та існуватиме після них.
Ці слова звучать як пророцтво й торкають мене до глибини душі. Можливо, через тривале співжиття з людьми я переоцінюю їх. Можливо, поки я не цілком засвоїла поняття любові, гумору та мистецтва, то вважатиму їх (знаю, це безглуздо) «вищими» істотами.
Однак я не відступаю. Шукаю аргументи. Долучаюсь до Піфагора й кажу:
— Ваша Честь, послухайте, будь ласка. Люди хоч інколи виявляють співчуття до тварин, а щури розуміють лише мову насильства й несуть із собою зневагу до слабших. Їм не знайоме співчуття. Коли вони знищать людство, то візьмуться за інших тварин, зокрема за свиней, корів, биків та гусей! Після людей настане черга котів, а потім ваша. І в глибоко в душі ви це вже знаєте.
Тепер я влучила в яблучко. Загроза — перший супутник прогресу.
Трибунами стелиться шепіт. Вони вже не такі гонорові, вони сумніваються, бо розумні та здатні піддавати все сумніву.
Навіть Артур замовк. Лише Сен-Жуст підводиться й кидає:
— Смерть людям!
Його вигук поглинає тиша. Він залишився один у своєму бажанні знищувати. Бик задкує, а я користуюсь моментом, щоб довести почате до кінця:
— Якщо вб’єте його, то ви нічим не кращі за них. А якщо помилуєте, то доведете, що зуміли навчитися найкращому, що є в людей, — співчуттю та милосердю.
— Смерть людям! — повторює Сен-Жуст.
— Так, смерть! — підхоплює з десяток свиней, яких мені не вдалося переконати.
Мені ще трохи залишилось до перемоги. Я шукаю правильні слова. «Мою» правду.
— Цей чоловік створив РЕВАЗ, Розширену Енциклопедію Відносного та Абсолютного Знання. Якщо ви збережете йому життя, то, можливо, йому вдасться повернути її після викрадення. Вона може стати доступною всім видам. Так ви станете володарями людських знань. Нам потрібно за будь-яку ціну зберегти ці знання, якщо ми не хочемо перетворитись у невігласів без технологій, правосуддя, письма та мови. Лише цей чоловік може допомогти нам віднайти безцінну РЕВАЗ.
Артур нахмурив білі брови, напружено думає; він хитає головою й накінець оголошує:
— Рішення за биком, він переможець дуелі.
— ВБ’ЄМО ЇХ! — не вгамовується Сен-Жуст.
Бик повертається до короля й каже:
— Я вирішив… помилувати чоловіка. Але взамін я хочу, щоб ми, бики, теж могли користуватись усіма їхніми знаннями, як пообіцяла кішка. Отже, чоловіче, чи обіцяєте ви поділитись РЕВАЗ, коли повернете її?
Професор Роман Веллс нарешті підводиться, обтрушується та вдячно дивиться на мене. Чергова істота зрозуміла мою неперевершеність і що в мене надзвичайні здібності розв’язувати навіть найскладніші ситуації.
— Присягаюсь, — каже той, радий, що відбувся лише кількома синяками й ранами.
— Відмінна робота, — шепоче Піфагор.
Я зауважую захоплення у його нявчанні.
Наталі вибігає на центр арени й міцно стискає в обіймах чоловіка у порваних штанях. Хоч він і поранений та ледве тримається на ногах, він легко підводиться, бик його мотлошив, але не завдав серйозної шкоди. Моїй служниці відлягло від серця.
Інколи вона так зворушує своєю наївністю.
Що ж до мене, то я сподіваюся, що ця пригода принесе нові барви у їхні любовні стосунки. Це єдине, чого я їм бажаю.
Я підходжу до Артура й кажу з притаманним мені лицемірством: