Її величність кішка - Бернард Вербер

Я біжу так швидко, що задні лапи наступають на передні та штовхають мене далі й далі від кривдників.

Це одна з тих незручних ситуацій, які я вам не зичу пережити. На щастя, більшість бороданів кинулись наздоганяти Романа, а не мене (за ним женеться добра сотня, а за мною лише двоє). Я набираю швидкість і зрізаю повороти. Сьогодні мною керує інстинкт виживання.

Я перестрибую перешкоди одна за одною, поки у мене на хвості товстун, який охороняв USB-накопичувач. Мабуть, це їхній головний.

Як на свої габарити, він має на диво писклявий голос. Підозрюю, він кличе на підмогу. Намагається кресонути мене шаблею, кожен його помах супроводжує гострий запах поту, що виїдає мені очі.

Але зараз не найкращий момент вдавати з себе принцесу на горошині.

Я ухиляюсь від першого удару, від другого, та за третім лезо мало не торкається мого вуха, що вибиває мене з рівноваги. Я підсковзуюсь. Проте швидко надолужую втрачені секунди, вчасно зачепившись кігтем за дерев’яне поруччя.

Здоровань піднімає шаблю над головою, щоб завдати нового удару. Я ледь не падаю у велику димучу бочку з чорним смердючим місивом, що випускає бульбашки.

— Стрибай! — каже мені голос у голові.

Це Роман, він саме пробігає внизу. Я втягую пазурі, пролітаю коло бочки з чорною патокою та приземляюсь йому на руки.

Молодець, Романе.

Нападники мало не наступають нам на п’яти, треба бігти якомога швидше. Моє тіло випереджує думку. В горлі пульсує кров.

Ми з Романом забігаємо в якесь приміщення, йому вдається зачинити грубі металеві двері. Він блокує їх шафою, та кулі пробивають двері, лунає вибух.

Ми втікаємо через вікно і вибігаємо вверх по сходах на майже плаский дах.

Не знаю, як ви, а я ненавиджу такі ситуації.

Шум, агресія, погрози… Вся ця метушня погано впливає на мій емоційний стан.

Крики і постріли не стихають. З десяток бороданів переслідують нас. Навіть їхній кремезний ватажок біжить за нами. Ми підбігаємо до краю даху, я готуюсь до стрибка, проте Роман вагається.

Я обережно штовхаю його під коліна, щоб схитнути з місця. Цей хлопець справжній щасливчик, наше падіння пом’якшує купа ящиків. Що ж до мене, то моїй природній грації та м’якому приземленню на передні, а потім на задні лапи можна лише позаздрити.

Роман оговтався і мчить до захисного рову. Він хапає жердину, завдяки якій ми сюди потрапили, я ледве встигаю застрибнути йому в рюкзак (та запустити в нього пазурі, щоби втриматися), він розбігається і перелітає понад смертоносною кислотою.

Протягом наступних кількох секунд підйомний міст, існування якого Роман припускав, опускається, і з заводу виїжджає ватага бороданів на авто з увімкненими фарами.

Але Роман вже крутить чимдуж педалі велосипеда. Щоб набрати швидкість, він виїжджає на головну дорогу. Я кричу:

— Це погана ідея! Краще їхати стежками, там їхнє авто не проїде.

Але він мене не слухає. Шкода, що люди не прислухаються до мене, коли я маю рацію, а вони ні.

Так як й гадала, автомобіль із розбійниками виїжджає на дорогу. Романові не вдається розігнатися ще дужче, тут і людини не треба, аби зрозуміти, що автомобіль швидший за велосипед.

— Швидше! — кричу я, щоб підбадьорити його.

Він крутить педалі з усіх сил.

— Ну ж бо, швидше!

Банда невблаганно наближається. Я невгаваю:

— Ну ось, треба було послухатись мене, тепер ми в їхніх руках.

Машина наближається, як раптом, в ту мить, коли б вони мали схопити нас, у них пробиває колесо.

Хтось вистрелив.

Авто бороданів перевертається кілька разів та падає догори дриґом, колеса крутяться в повітрі.

Я шукаю поглядом стрільця і помічаю Наталі за кермом іншого автомобіля.

— Сідайте! — кричить вона.

Романові не треба повторювати двічі. Мені теж. Ми кидаємо велосипед на узбіччя і застрибуємо в кузов. Автомобіль рвонув, ми навіть не перевірили, чи наші вороги вижили.

Піфагор сидить на пасажирському сидінні. Я запитую:

— Що ти тут робиш?

— Я порадив Наталі вирушити вслід за вами автомобілем — раптом знадобиться термінова евакуація?

Неймовірно, як він завжди любить підкреслити, що саме він — рушій кожної вдалої ідеї. Я не маю бажання сперечатися з ним, та все ж кортить нагадати, що без мене ця місія не існувала б, ми б не повернули USB-накопичувач, а йому 6 не випав шанс зіграти роль героя, який прийшов нам на допомогу. Я все тримаю в собі: зараз не найкращий момент з'ясовувати стосунки.

Гримлять вистріли. Виринають фари ще трьох автомобілів, вони мчать просто на нас.

Ми ніколи не спекаємось цих бандитів…

Наталі тисне на газ. Роман обертається до неї:

— Вимкни фари. Ось, візьми інфрачервоні окуляри. Звертай на бічну.

Наталі слухається: вона бере окуляри, що дозволяють людям бачити в темряві, і кермує з вимкненими фарами, щоб нас не помітили. Потім так різко звертає на перпендикулярну дорогу, аж шини вищать.

Ми мчимо ще кілька кілометрів і нарешті відриваємось від ворогів. Наталі підбиває підсумок:

— Думаю, тепер нам справді вдалось відірватися.

Ми зупиняємось.

— Ти вчасно приїхала, — каже Роман.

Він міцно стискає Наталі в обіймах.

— Ти забрав у них РЕВАЗ? — запитує вона.

Роман розпливається в усмішці й повільно простягає долоню, у якій лежить безцінний USB-накопичувач із зетабайтом інформації.

— Потрібно якомога швидше зробити копію! — каже Наталі.

— Ні, так збільшиться ризик і креслення зі зброєю можуть знов потрапити до рук бороданів. Треба захищати єдиний екземпляр.

Тут я втручаюсь у розмову.

— Думаю, найкращим розв’язанням буде одягнути накопичувач мені на шию. Якщо між людьми знову вибухне конфлікт, я легко зможу втекти. Кішка може всюди пробратися, застрибнути на дерево чи пролізти у малий отвір, і її дуже важко зловити.

— Ти хочеш, щоб ми довірили тобі останній носій інтелектуальної спадщини людства? — дивується Роман.

Наталі міркує і каже:

— Бастет права. Якщо фанатики зловлять нас, то обшукають із голови до ніг; але навряд чи додумаються шукати на шиї в кота. USB-накопичувач виглядатиме як звичайний медальйон.

Подумавши кілька хвилин, Роман погоджується довірити мені річ, яку вважає найціннішим скарбом. Перед тим, як віддати його мені, він вишкрябує маленьку зірку складаним ножиком, щоб його важче було розпізнати. Наталі малює помадою крихітне серце, щоб іще більше заплутати сліди.

Вона плете нашийник зі шнурка, нанизує на нього накопичувач і вішає його мені на шию.

Я ще ніколи так не пишалася собою.

Тепер я, Бастет, ношу всі людські знання у себе на