Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

Чи залишилася в них бодай дрібка часу? Рахунок вже йшов на секунди.

Її смерть наближалася зловісно та стрімко, ніби смерть усього світу. Його доньці насідала на п’яти велетенська вогняна куля, її наздоганяла нищівна помаранчева хвиля, яка все спалювала на своєму шляху. Якщо він зараз відімкне люк, якщо впустить її всередину та врятує їй життя, але не встигне вчасно замкнути двері, то наразить на загибель усіх інших. Вогняна куля жадібно увірветься крізь найменшу шпарину, і тоді всі, хто на облавку, уподібняться до обпалених нерухомих трупів команди корабля.

Вона прочитала все це в його очах, і її власні очі розплющилися ще ширше. Маленькими кулачками вона стукала у вікно входу. А він стояв і дивився на неї, глибоко страждаючи, не в змозі нічого зробити для свого первістка, для дитини, яка уособлювала усе те добро, яке він щодня бачив у цьому світі.

За кілька секунд стукіт затих і зупинився. По її обличчю струмили сльози, але з нього щез вираз жаху. Було лиш розуміння — і скорбота.

«Моя малесенька дівчинко…»

Тріпочучи, вона притиснула лоба до круглого вікна.

— Лііхо! — закричав імператор у нестямі.

— Татку!

Батько й дочка плакали. Їх розділяло кілька дюймів — але для них то був цілий всесвіт. Будучи добрим правителем, Хабан-Лімаї, проте, мав над своїм народом надзвичайну владу. Небагато було для нього за межею можливого.

А власну дитину він врятувати не міг.

Імператор не звик до такої крайньої безпорадності й лише притискав руку до ілюмінатора. Принцеса проковтнула слину й також підняла руку. То не був справжній доторк, коли любляча плоть торкається тебе, але то було все, що він міг їй дати. Втім, навіть цей мізерний жест, здається, заспокоїв її. Вона випросталась, із силою ковтнула повітря й помахом вій зметнула кришталево прозорі сльози. Події цього дня добряче пошарпали Хабанові серце, але коли він побачив рішучість на витонченому обличчі Лііхо, йому здалося, що воно розлітається на шматки.

А хвиля насувалася, неначе голодний помаранчевий звір, готовий пожерти все на своєму шляху, перетворити її на почорнілі кістки й обвуглену плоть.

Лііхо востаннє всміхнулась до батька. Та усмішка не була ні трепетна, ані слабка. Вона була проявом сильного духу, спокійна та впевнена. Він подумав, що за своє довге життя не зустрів нікого, ким би так пишавсь, як своєю донькою.

Принцеса відвернулася від нього назустріч смерті. Вона змусить її рахуватися з собою.

Лііхо-Мінаа простягла руки й відкинула голову назад, відкриваючись пекельним обіймам. Батько не бажав на це дивитись, але не міг відвести погляду. Він мав шанувати її мужність. Він мав бути свідком того, що мусило статися.

І за мить до того, як вогонь поглинув її тендітні форми, до того як він перетворив її на попіл і спогади, з тіла Лііхо-Мінаа випорснула потужна блакитна хвиля.

Хвиля помчала із запаморочливою швидкістю, закрутилася геть від оточеної жахом планети М’юль, понеслася до зірок, стрімголов полетіла в космічний безкрай, повна світла, як та дівчина, чия смерть її породила, і ввірвалася прямо до…

Молодий парубок підскочив і звівся на лежаку. Його серце стукотіло в грудях, він важко дихав. Він кліпнув очима, протер їх однією рукою, аж раптом його осяяло: «То був кошмар. Поганий сон. То не реальність».

Він примусив себе дихати повільніше й роззирнувся довкола. Його оточення було не таке ефірне й магічно-чарівливе, як океан і морський берег у тому кошмарі, але ж воно було набагато менш… страхітливим.

Парубок поглянув на спокійні води бірюзового моря, що, котячись, м’яко плескали по білому піску незайманого пляжу. Той плескіт був заспокійливим. Валеріан глибоко вдихнув повітря, видихнув останню напругу, яка ховалася у пружних м’язах, і став спостерігати за повільним гойданням зеленого гілля на пальмах.

Його настрій остаточно покращився, коли він побачив, як повільно колишуться стегна молодої світлокосої жінки. Схоже, та жінка була ще красивіша, ніж чарівна принцеса з його сну.

Його теперішнє видіння, як і він сам, було вдягнене в купальний костюм. Одначе він мав цілковиту певність у тому, що його плавки містили куди більше тканини, ніж чорне бікіні тієї жінки, причому його верх і низ разом.

У дитинстві вона займалась балетом, а коли подорослішала, в ній прокинулася цікавість до бойових мистецтв. І коли вона рухалась, граційність і лискуча міць, якою світили її стрункі, але атлетичні форми, ознаймляли про цей біографічний факт усіх, хто міг його оцінити. А він оцінити якраз мав змогу, і його зір зараз був гострим і сприйнятливим.

Її довгі ноги простували ковзною ходою й зупинилися перед ним. Ув одній руці жінка тримала змокрілий келих із чимось яскраво-помаранчевим, соломинкою та крихітною парасолькою з квітковими візерунками вгорі.

— З тобою все гаразд? — запитала Лорелін, і її губи скривилися у легкому занепокоєнні. Він лежав на лежаку, а вона стояла перед ним, піднявши келих і стиснувши губи навколо соломинки, у той час як її високий лоб зморщився від тривоги.

— Так. Хіба тільки поганий сон наснився, — посміхнувся Валеріан, усвідомивши, що вона вже поруч. — Зараз мені краще.

— Гаразд. То, може, хоч зараз проглянеш наше завдання? — Вона зробила довгий ковток крізь соломинку і з серйозним виразом поглянула на нього.

Валеріанові здавалося, що Лорелін ніколи не розпускає волосся. Ну, принаймні у метафоричному сенсі. Але й у буквальному сенсі теж — зараз він був зібраний назад у робочий, прилизаний хвостик. Він уявляв собі, як воно звільняється, легко в’ється довкруж ідеальних пропорцій її обличчя і майже благає його, щоб він запустив пальці у їхню м’яку довгу розкіш.

— Це остання річ, за яку б я волів узятися, — відповів він на її зауваження.

— Але вже справді час готуватися, — наполягала вона.