Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

— Тихіше, — застеріг Валеріан. Його голос дрижав від хитавиці.

— Ми запізнюємось, — відбила зауваження Лорелін. Якимось чином їй вдавалося зберігати сталь у голосі, хоча й він тремтів від добрячого корабельного трусу.

— Краще в спокої запізнитися, ніж прибути мертвим, — промурмотів Валеріан собі під носа. Та як тільки сказав це, відразу ж збагнув, що й поняття «у спокої» було надто близьке до слова «упокоїтись», що теж могло означати смерть. «Байдуже», — подумав він і зосередився на спостереженні за тим, як стрімко наближається Киріан.

Він сподівався, що зостанеться живим у наступні кілька хвилин.

Лорелін роздратовано кинула важіль керування і скинула руки вгору.

— Що, хочеш сам покерувати?

— Будь-ласка, поклади руки на стерно!

Валеріан зробив усе, щоб у його словах не чулося паніки.

Лорелін сиділа зі скам’янілим обличчям і, здавалося, не чула.

На лобі у Валеріана проступив піт. З усією ввічливістю, на яку лише був здатний, він спокійно проказав:

— Лорелін, будь-ласка, поклади руки на стерно.

— Ти припиниш коли-небудь глузувати з того, як я стерную? — огризнулася вона.

— Так, вибач мені. Ти крутий пілот. Ти найкращий пілот у всьому Всесвіті! — Валеріан не знав, кого він насправді заспокоює — себе чи Лорелін. Мабуть, обох.

Вона кинула на нього сяйливий погляд, але в глибині її очей таїлося лукавство.

— О-о, дякую!

У цьому раунді перемогла вона. Вони обоє знали це.

Вона знов ухопила важіль і стала далі керувати кораблем.

— Посадка на Киріан за дві хвилини, — оголосила Лорелін. І додала з відтінком гордощів у голосі:

— Я зекономила для нас дрібку часу.

— Я можу на хвильку взяти керування на себе, — запропонувала Алекса. — А ви б скористалися часом, щоб одягтися у щось придатніше.

Звичайно, Валеріан ані на мить не забував, що на Лорелін не було нічого, крім бікіні. Та й сам він сидів у кабіні найсучаснішого корабля в самих плавках.

— Чудова думка, — відповіла Лорелін, і Валеріан відчув досаду. — Ручне керування зупинено.

— Ручне керування відімкнено, — відповіла Алекса. Лорелін підвелася й пішла перевдягатись. Валеріан удивлявся в її постать, що віддалялась, оцінюючи її за найвищою шкалою та бубонячи собі під ніс: «Ого… оце пак…»

— Чи не бажали б ви, майоре, щоб я відрегулювала ваші гормони? — з готовністю запропонувала свої послуги Алекса.

Якусь мить Валеріан серйозно обмірковував цю пропозицію. Одначе згодом відповів:

— Ні, дякую, — і так само підвівся, щоб перевдягнутися.

Вони зійшли по трапу на поверхню Киріана. То була рівнина, вкрита м’яким дрібним піском, серед якого стирчало скелясте каміння. Тепер їхнє вбрання було трохи пристойнішим, а проте не надто відрізнялося від попереднього. На майорові були шорти, закриті спортивні туфлі, жовта сітчаста майка, а поверх неї — яскраво-пістрява сорочка у квітку. Одягнена в коротку сіру сукню сержант рушила слідом, вітаючи помахом руки шістьох похмурих солдатів, які чекали на їхнє прибуття.

А саме солдатами були, поза сумнівом, ті люди, попри намагання не відрізнятися від цивільного населення. Їхній одяг був просторий, трохи хаотичний, пісочних кольорів. Голови обгортала тканина, і лиш один солдат різнився від решти лисою маківкою та довгою густою бородою (як казати по правді, таке маскування було кращим за обгортання голів). Укладисті пончо мали подвійне призначення. Вони приховували як чудовий фізичний стан солдатів, так і різноманітну зброю та обладнання. Вимуштрувана вояцька постава, очевидячки, піддавалася жорстокому випробуванню у спекотних умовах планети. Найблідіші солдати почервоніли, і їхні обличчя вкривали краплини поту.

Поверхня Киріана була негостинна, як і вигляд планети з космосу. Обриси деяких величезних валунів були спотворені часом і погодними умовами. Їхні вершини скидалися на зморшкуваті складки мозку, підпертого знизу вузькими стеблинками. Інші стирчали з землі під різними кутами й були схожі на гострі пласкі стріли. Пісок був м’який, але гарячий, і спека відразу почала проникати під одяг і шкіру.

До того всього абсурдність ситуації підкреслював старий автобус, біля якого гаяв час підрозділ командос, і який мав вигляд майже такий самий обвітрений і похмурий, як і валуни. Його було розфарбовано у колір, що колись був яскраво-жовтим, а тепер перетворився на тьмяну вохру, та прикрашено надзвичайно обшарпаними вогниками відтінку іржі. Зверху красував урочистий напис «Екскурсії Киріаном».

Немов у відповідь на абсурдність усього побаченого Валеріан радісно відзняв військових на фото. Похмурі пики декого з них були безцінним фантастичним сувеніром.

— Здорові! — почав він, оглядаючись довкола і розводячи руками, — а де ж оркестр?

Майор Гібсон, що керував операцією, скоса подивився на нього.

— Який ще оркестр?

— Щоб привітати нас, — весело відповів Валеріан. Солдати розгублено переглянулися, не здобувшись підшукати слів на відповідь.

Гібсон був довготелесий сухорлявий чоловік з різкими рисами обличчя. Він критично оглянув пару, що стояла перед ним, і його рот відразливо скривився.

— Невже ви збираєтесь проводити операцію в такому одязі?

— Чиє б нявчало, а ваше б мовчало! Ви на себе в дзеркало дивилися? Ми ж маємо сховатись у натовпі туристів, еге? То що ж, на вашу думку, ми мали вдягнути? пандин костюм?

Гібсон зітхнув.

— Гарантую, що операція буде навдивовижу швидка, бо ми запізнюємось.

Коли вони забиралися в автобус і розсаджувалися там, як могли, Лорелін метнула оком на Валеріана, ніби говорячи: «Я ж тебе попереджала».

— Майоре Валеріан, — бадьоро проказав Гібсон, — вашим контактом буде сержант Купер. Він на позиції і чекатиме разом з вашим спорядженням позаду лавки підозрюваної особи. — І не промовивши далі ані слова, повернувся й сів на своє місце в автобусі.

— Ні, — заперечив Валеріан, — я тут працюю тільки з моїм