Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

— Справді?

— Еге ж, ми — команда.

Гібсон поглянув на Лорелін і підняв брову вгору. Вона знизала плечима.

— Кумедно. Адже сержант Лорелін прибуде до місця висадки рівно за двадцять хвилин, і в вас буде десять секунд на передачу. — Неприємна посмішка скривила йому губи. — Чи ви не читали пам’ятну записку?

— Звичайно, читав, — збрехав Валеріан, зобразивши на обличчі в точній пропорції суміш досади й утоми.

— Сподіваюся, — тон Гібсонового голосу і його скептичний, трохи занепокоєний вираз обличчя давали на розум Валеріанові, що майора обдурити не вдалося.

Автобус пробирався крізь пустелю до місця призначення, їхав по нескінченному піску, проїздив крізь тінь, яку кидали велетенські скелясті утворення. Двоє агентів від трясіння підстрибували на своїх місцях. Лорелін видобула планшет і, скрививши губи, саркастично зауважила:

— Слухай, може, ми проглянемо записку? Ну, знаєш, востаннє.

Валеріан, відчуваючи, як червоніє його обличчя, безтурботно знизав плечима.

— Не завадить, — відповів він буденним тоном, випростуючись і знову сутулячись на незручному автобусному сидінні.

Лорелін витягла на екран мапу й вказала на неї пучкою довгого витонченого пальця.

— Четверта секція, прохід 122, — почала вона. — Підозрюваний стверджує, що він є доброчесний торгівець творів мистецтва. Його звати Айгон Сайресс.

Вона викликала фото підозрюваного. Як і більшість людей, Валеріан звик до чужинців усіх форм і розмірів, які тільки можна в’явити. Утім, цього разу йому чомусь здалося, що підозрюваний матиме таке обличчя, яке важко буде полюбити навіть його рідній матері.

Голомозий, з червонуватою, злегка блискучою шкірою, Айгон Сайресс був повновидий і похмурий з такими крихітними очима, що їх майже поглинули згортки вирослої довкруж них шкіри. Але не це привернуло Валеріанову увагу.

— Овва! — скрикнув він. — А що це за три пари ніздрів?

— Він — кодхар’ган, — пояснила Лорелін. На його планеті три пори року. Під час сухого сезону налітають задушливі піщані бурі. Коли настає сезон дощів, з’являються хмари отруйного диму з діоксиду сірки. А ще там є зима, коли можна дихати більш-менш нормально. Кожна з пар ніздрів по-різному фільтрує повітря, і кожну з них можна стуляти вольовим зусиллям, як ми заплющуємо очі.

Це було далеко не вперше, коли Валеріан поглянув на партнерку з неприхованим захопленням від того, як працює її чарівний мозок.

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вчила це у школі, — насмішкувато відповіла вона, а потім знову стала серйозною. — Коли ти зайдеш туди, будь гранично обережним. Айгонова правиця — його син, він виступає під іменем Молодший. Перелік його злочинів майже такий самий довгий, як і в його батька.

— Наскільки поганим може бути хтось, кого назвали Молодший? — упевнено відповів на Лорелінині кпини Валеріан. — Б’юсь об заклад, його дражнили в кодхар’ганській школі.

Лорелін стулила губи.

— А ще кажуть, що в Айгона, крім Молодшого, багато приватних охоронців. Говорять і те, що кодхар’гани вкрай агресивні, бо на їхній планеті не вистачає жінок.

На Киріані можна було зустріти чимало приватних охоронців. Місцеве населення, відоме під назвою «сиїрти», надавало доволі кепську охорону, яка часто не дотягувала до вимог інших народів.

— Он як, — усміхнувся Валеріан. — А чому ж вони агресивні: тому, що в них конкуренція за жінок, чи тому, що їм не доводиться мати з ними справи?

— Знаєш, — відповіла Лорелін, зберігаючи тон спокійної розмови, — я ще дещо вивчила в школі. А саме: планети, якими керують жінки, з імовірністю вісімдесят сім відсотків миролюбні, квітучі світи, де підносяться мистецтво й освіта, а чоловіки думають перед тим, як казати справдішні дурниці.

Лорелін поплескала його по стегну, а потім, попри його розчарування, підвелася й пересіла на інше крісло у вільному ряді. Валеріан засмутивсь, але потім знизав плечима і, вирішивши, що ситуацією слід скористатися, зручно витягся у власному кріслі, видобув сонцезахисні окуляри, прикрив ними очі й задрімав.

Він сподівався, що цього разу снів не бачитиме.

Валеріан кліпнув очима і прокинувся, коли автобус прибув до високого й довгого муру з червоного каменю по периметру Великого базару. Автобус пропихкав уздовж нього, і Валеріан побачив велетенську, пишно оздоблену браму, що здіймалась у небо й була покрита речовиною, схожою на золото. То був головний вхід до базару.

Валеріан випростався, позіхаючи й розминаючи м’язи. Вони зупинилися позаду сотень туристичних автобусів. Більша частина їх була схожа на ту старезну шкапу, яка притягла сюди двох просторово-часових агентів крізь безживну пустелю. Втім, кілька автобусів були радикально іншого дизайну і призначалися перевозити чужинців так само радикально іншої будови тіла.

Валеріан ніколи не був на Великому базарі, але, звичайно ж, чув про нього. Мало хто з розумних істот у відомій частині Всесвіту про нього не чув.

Майже в кожному цивілізованому світі був власний туристичний сектор, а де були туристи, там можна було на них заробляти. Кращим способом заробляти на туристах було надання їм можливостей для закупів. Виходячи з власного досвіду, Валеріан придумав теорію, за якою закупи були силою, що рухала Всесвітом, набагато вагомішою, ніж будь-яка інша мотивація, спільна для більшості розумних істот у галактиці. Не всі вони розмножувалися приємним для себе способом, але всім їм, здавалося, справді подобалось повертатися додому, тягнучи купи сувенірів, які часто продавалися з безсовісними націнками й були геть непотрібні.

— Отже, — звернувся Валеріан до партнерки, коли вони вистрибнули з автобуса, — вважаєш, що зможеш прожити без мене двадцять хвилин?

У Лорелін округлилися очі.

— Та хто ж зміг би! — театральним голосом відповіла вона. А потім із серйозним виглядом лагідно торкнулася його руки. — Рушай. Будь обачний. Я не жартую, коли кажу, що ці істоти небезпечні.

Валеріан кивнув і пішов до туристів, що збиралися в юрбу. Раптом зупинився, щось зосереджено обмірковуючи. Потому розвернувся й жваво, швидкою ходою поспішив до розгубленої Лорелін.

— Твоя правда, — сказав він. — Здається, я справді старію.

Її очі заіскрилися.

— Згодна, але що