Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

Насправді він страшенно боявся, що не вийде. І що взагалі вчорашній день був випадковим, якоюсь неврахованою життєвою аберацією, а нині виявиться, що нічого не було і не могло бути. Вчора ввечері, коли вони з Арною нарешті розбіглися після її репетиції з «Кадаврами», бо ось так одразу вести його до батьків вона не була готова і відверто про це повідомила, розгорнувши на прощання маленьку долоню, немов випускаючи пташку, — так ось, Богдан, геть неспроможний блукати містом самотою, повернувся додому і, замкнувшись від мами з Ганькою, які за батькової відсутності влаштували затяжну суботню сварку, засів за вже заряджений ноут і підвис намертво, гуглячи в мережі Арну.

Сотні тисяч сторінок, а він і не знав. Тисячі світлин, і на всіх вона була така різна, що він не раз і не два засумнівався: може, вискочило чиєсь ліве фото? Вона була рудою і брюнеткою, з довгою пухнастою косою, перекинутою на груди, і з зеленим ірокезом, кумедно нагадуючи подарунок Ганьці від її бахура — сувенір у формі чоловічка, в якого з голови проростала трава. Арна була в камуфляжі і в чомусь куцому з блакитним пір’ям, у дірявих джинсах і в довгій червоній сукні, в купальнику і без нього… Богдан негайно згорнув те вікно. Потім нагуглив знову. Потім пошукав у розгорнутому вигляді — величезні викличні очі і маленькі груди — і знову згорнув, сердитий на себе. Прочитав її інтерв’ю і нічого не запам’ятав. Прочитав ще одне. Нарешті спробував вірші…

Ледь не проґавив зупинку — справді, не чекав, що так швидко. Дорога з дому до центру завжди забирала чималий шмат часу, достатній, наприклад, щоб підготуватися до пари (Богдан, правда, старався на це не розраховувати: навіть коли він навмисно сідав не навпроти будинку, а трохи далі, на кінцевій, його все одно піднімали галасливі огрядні тітки, але у вихідний їх, на щастя, було менше, ніж вільних місць), а нині ось нарешті — вийшло?!.. А може, просто не помітив, думаючи про Арну? Засікти час Богдан не здогадався, та й не хотілось із забобонних міркувань. Усміхнувся і, зістрибнувши у так само яскравий, як учора, але значно холодніший сонячний день, кількома широкими кроками дійшов до повороту.

І тут він помітив, що впустив шарф. Звісно ж, іще в маршрутці.

Він саме перетинав межу світла і тіні, різку, охристо-фіолетову, сонячно-крижану. Обернувся, і світло різонуло по очах, набігли сльози, і світ поплив, на мить гублячи обриси. Богдан повернувся на зупинку, знову вскочив у маршрутку, давши вийти хлопцеві-вояку, він, здається, сидів спереду, — і нахилився по шарф одночасно з дівчиною, сусідкою по сидінню, і вона, всміхнувшись, запитала просто в його симетрично нахилене лице:

— Ваш?..

Богдан вийшов із шарфом у руках, і маршрутка спроквола від’їхала. Ніколи вона не стояла на цій зупинці довше, ніж півхвилини. Вдалося!..

Він летів уперед, мов на всіх вітрилах, гнаний палким бажанням якнайшвидше розповісти Арні. Прибіг захеканий, розмахуючи шарфом, і відразу з порогу напівпідвальної студії, згайнувавши, щоправда, на її пошуки кілька зайвих дурних хвилин, вигукнув:

— Вдалося!

У відповідь пролунав стишений, але дуже щирий чоловічий мат. Худорлявий хлопець у навушниках і з рудим хвостом озирнувся від широчезного, на весь стіл, пульта:

— Табличку бачив, ні? Почепив для таких, як ти. Думав, якщо студент, то вмієш читати. Руки!

Табличку Богдан бачив і навіть прочитав — «Тихо, триває запис!» — але її зміст чомусь дійшов до нього лише зараз. Мабуть, побічний ефект прискорення, не звик. Відсахнувся від пульта, в який до всього ще й влетів за інерцією розчепіреними пальцями.

— Владе, вибач. Я не хотів.

— І я не хотів усе нафіг переписувати. А таки доведеться. Тут звукоізоляція, блін, така, що кожен пчих у студії чути, а ти репетуєш, ніби тебе ріжуть.

Для наочності він постукав перед носом смертельно винного Богдана по склу, засидженому, наче мухами, золотими на світлі порошинками. А за шибкою була Арна.

Дрібненька Арна з голою пташиною головою та опущеними віями, в джинсах і дуже легкій, не до сезону, маєчці, вона тримала мікрофон обома руками, обережно, наче гріла пташеня, і щось нечутно шепотіла, а може, і промовляла голосно — все-таки хоч яка, а звукоізоляція. Мабуть, вона читала вірші, можливо, навіть ті, що їх Богдан учора чесно крутив угору-вниз екраном, намагаючись бодай щось зрозуміти.

Влад схрестив руки угорі й похитав головою; його хвіст смішно зарухався туди-сюди, як у пса. Арна помітила не відразу, лише коли замовкла і звела очі. І відразу побачила Богдана, і підскочила, і вся перетворилася на одну суцільну усмішку, і помахала рукою. Запроторила кудись мікрофон і вмить опинилася по цей бік:

— Богданчику, ти гальмо. Ну скільки можна?

— Він гальмо, — підтвердив Влад. — Останній запис собаці під хвіст.

— Перепишемо, — безтурботно озвалася Арна. — Завтра.

— Завтра ж гастролі! — обурився Влад.

— То сьогодні ввечері, — вона вже дивилася лише на нього, Богдана. — Де ти вештався?

— Я прискорився! — дурнувато, геть по-дитячому заперечив він. — І дорогою в маршрутці, здається… і потім, коли виходив, це вже абсолютно точно! Я там посіяв шарф, і повернувся, і…

— Ніфіга собі прискорення!

Арна реготала, і рудохвостий Влад іржав, мов кінь, і це було спершу прикро, а потім якось одразу вже й не дуже, а навіть справді смішно. Вони реготали всі втрьох, і одночасно Влад знімав навушники, клацав тумблерами, гасив лампочки і повертав