Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Її аргументи видаються слушними, але вони не можуть переважити мій страх. Якщо є шанс покласти край цьому безумцю раніше, ніж він мене знайшов, треба скористатися ним, не зважаючи на ризик. Я радше помру стоячи, ніж щулитимусь у куті.
— Обіцяю, — кажу я, додаючи до своїх гріхів ще одну брехню.
На щастя, Анна надто сильно змерзла, щоб помітити щось у моєму голосі. Попри те, що вона випила з фляги, вона дуже сильно тремтить, лице геть зблідло. Намагаючись сховатися від вітру, вона притуляється до мене. Я відчуваю запах мила на її шкірі та змушую себе відвернутися. Я не хочу, щоб вона побачила, як усередині мене звивається хтивість Дербі.
Відчувши мій дискомфорт, вона нахиляє голову, щоб зазирнути мені в опущені очі.
— Твої інші носії кращі, чесне слово, — каже вона. — Тримай себе в руках. Не піддавайся йому.
— Як мені це робити, якщо я не знаю, де закінчуюсь я і починаються вони?
— Якби не ти, Дербі зараз уже лапав би мене, — каже вона. — Ось як можна визначити, хто такий ти. Це не просто пам'ять, це вчинки, які ти робиш знов і знов.
Але все одно вона відходить, щоб позбавити мене дискомфорту.
— Тобі не слід виходити надвір у таку погоду, — кажу я, знімаю з себе шарф і обмотую ним її шию. — Застудишся.
— А якщо ти будеш поводитися так і далі, інші люди можуть подумати, що Джонатан Дербі теж людина, — каже вона, ховаючи кінчики шарфа під пальто.
— Розкажи про це Івлін Гардкасл, — кажу я. — Сьогодні вранці вона мене мало не застрелила.
— Краще б ти її застрелив, — байдуже каже Анна. — Тоді б ми відразу розв'язали її вбивство.
— Я не розумію, ти жартуєш, чи ні, — кажу я.
— Авжеж, жартую, — каже вона й дмухає собі поміж долонями. — Якби все було так просто, ми би звідси вже давно вибралися. Знаєш, я не певна, що намагатися врятувати її життя — хороша стратегія.
— Думаєш, мені слід дозволити їй померти?
— Я думаю, що ми марнуємо багато часу й не робимо те, що нас попросили зробити.
— Ми не можемо захистити Івлін, не знаючи, хто хоче її смерті, — кажу я. — Одна мета сприяє другій.
— Сподіваюсь, що ти не помиляєшся, — із сумнівом каже вона.
Я шукаю якісь підбадьорливі слова, але її сумніви заповзли мені під шкіру й почали свербіти. Я сказав їй, що рятування Івлін виявить нам убивцю, але ж це лише виверт. У цьому немає ніякого плану. Я вже не знаю навіть, чи можу я взагалі врятувати Івлін. Я дію, керуючись сліпою сентиментальністю, і дедалі сильніше поступаюсь Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я не знаю, як їй це дати, не кинувши Івлін; і з якоїсь причини сама лише думка про це для мене нестерпна.
З доріжки чується шум — вітер приніс поміж дерев голоси. Взявши мене за руку, Анна тягне мене глибше в ліс.
— Це все дуже весело, але я прийшла попросити про послугу.
— Авжеж, чим я можу допомогти?
— Котра година? — питає вона, виймаючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий, який я бачив у неї в сторожці: зім'яті сторінки, дірява обкладинка. Вона тримає його так, щоб я не міг зазирнути всередину, але судячи з того, як вона гортає сторінки, там щось важливе.
Я дивлюся на свій годинник.
— Зараз 10:08, — кажу я, томлений цікавістю. — А що в тій книзі?
— Нотатки, інформація; все, що мені вдалося дізнатися про твоїх вісім носіїв і що вони роблять, — каже вона розсіяно, ведучи пальцем вниз по одній зі сторінок. — І не проси подивитися, бо тобі неможна. Ми не можемо ризикувати тим, що ти все зіпсуєш, знаючи щось заздалегідь.
— Я й не збирався, — заперечую я, хутко відводячи очі.
— Отже, 10:08. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ти стояв біля нього, коли Івлін вбиває себе. Тобі неможна сходити звідти, навіть на сантиметр, зрозуміло?
— Що це все означає, Анно?
— Назвімо це «план Б», — вона цьомає мене в щоку — холодні губи торкаються онімілої плоті — і ховає книгу в кишеню.
Вже зробивши кілька кроків від мене, вона клацає пальцями, розвертається й простягає мені дві таблетки.
— Тримай, це тобі на майбутнє, — каже вона. — Я поцупила їх з торби доктора Діккі, коли той приходив до дворецького.
— А що це таке?
— Проти болю голови; міняю на свою шахову фігуру.
— На це страхіття? — кажу я, простягаючи вирізьбленого вручну слона. — Навіщо воно тобі?
Вона посміхається, дивлячись, як я загортаю таблетки в блакитну хусточку.
— Бо мені його дав ти, — каже вона, стискаючи фігуру в руці. — Це була перша обіцянка, що ти дав мені. Саме завдяки цьому страхіттю я більше не боюсь цього будинку. Саме завдяки йому я більше не боюся тебе.
— Мене? А чому тобі мене боятися? — кажу я, щиро ображений самою лише думкою, що між нами може бути розбрат.
— Ох, Ейдене, — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо правильно, в цьому будинку всі тебе боятимуться.
З цими словами вона йде геть, проноситься поміж деревами до газону, що оточує дзеркальний басейн. Можливо, це через її юність, або через її характер, або через якусь дивну алхімію всіх скорботних інгредієнтів навколо нас, але я не бачу в ній ані крихти сумніву. Яким би не був її план, вона здається надзвичайно впевненою в ньому. Можливо, занадто впевненою.
Стоячи на краю лісу, я дивлюся, як вона бере з клумби великий білий камінь, робить шість кроків і кидає його на траву. Простягнувши пряму руку, вона вимірює лінію від дверей бальної кімнати, а потім, на позір вдовольнившись своєю роботою, обтрушує руки від бруду, сує їх у кишені й іде геть.
З якоїсь причини ця маленька вистава спричинює в мені тривогу.
Я прибув сюди добровільно, але Анна — ні. Чумний Лікар доставив її до Блекгіту, маючи на це причину, а я не маю жодної гадки, яку саме.
Ким би не була Анна, я йду за нею наосліп.
25
Двері спальні зачинені, жодного звуку зсередини не чути. Я сподівався перехопити Гелену Гардкасл до того, як
