Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Стежина вивела нас до дзеркального басейну. Саме тут Івлін ввечері порішить себе, і, як і з усім у Блекгіті, краса цього місця залежить від відстані. Якщо дивитися з бальної зали, цей басейн — величне видовище, довге дзеркало, що виражає всю драматичність будинку. Але тут і тепер це просто брудний ставок: камінь потріскався, мох виріс товстий, як килим.

«Навіщо вона вбиває себе тут? Чому не в спальні, або не у вестибюлі?»

— Тобі недобре, любий? — питає Міллісент. — Ти наче збліднув трохи.

— Я подумав: шкода, що вони занедбали це місце, — кажу я, виштовхуючи на обличчя посмішку.

— Так, авжеж, але що вони могли вдіяти? — каже вона, поправляючи шарф. — Жити тут після вбивства вони не могли, а кому ще потрібні ці здоровезні брили, надто з такою історією? Як на мене, краще б вони залишили цей будинок на поталу лісові.

Це досить сльозлива думка, але в розумі Джонатана Дербі ніщо надовго не затримується, і невдовзі я відволікаюся на приготування до вечірнього святкування, за якими можу спостерігати крізь вікна бальної зали, повз яку ми проходимо. Слуги та робітники труть підлогу, фарбують стіни, а покоївки балансують на хитких драбинах з довгими пір'яними віниками для струшування пилу. У дальньому кінці зали музиканти з нудним виглядом вичавлюють зі своїх полірованих інструментів ноти, а Івлін Гардкасл вказує та жестикулює, розставляє меблі в центрі зали. Вона пурхає від однієї групи до іншої, торкається рук і випромінює доброту, і мені серце щемить від згадки про проведений з нею час.

Я шукаю Меделін Обер і бачу, як та сміється разом із Люсі Гарпер — покоївкою, яку лаяв Стенвін, і з якою подружився Ревенкорт — вони вдвох розташовують біля сцени канапу. Те, що дві ображені жінки знайшли одна одну, в певній мірі заспокоює мене, але анітрохи не послаблює почуття вини через ранкові події.

— Останнього разу я вже сказала тобі, що більше твої дурощі не приховуватиму! — напружившись усім тілом, різко каже Міллісент.

Вона дивиться на те, як я дивлюся на покоївок. У її очах вирують любов і зневага, у тумані стають видними контури секретів сім’ї Дербі. Те, що я до цього розумів лише в загальних рисах, тепер стає чіткішим. Дербі — ґвалтівник, і не одноразовий. Вони всі там, у погляді Міллісент, кожна жінка, на яку він нападав, кожне зруйноване ним життя. Вона носить їх усіх. Яка б темрява не приховувалася в Джонатані Дербі, Міллісент поправляла їй вночі ковдрочку.

— Тебе завжди вабить до слабких, так? — каже вона. — Завжди…

Вона раптово замовкає з розкритим ротом, неначе наступні слова випарувалися з її губ.

— Я мушу піти, — раптом каже вона, стиснувши мою руку. — Мені на думку спала дуже дивна ідея. Побачимося під час обіду, любий.

Не кажучи більше жодного слова, Міллісент іде туди, звідки ми прийшли, і зникає за рогом будинку. Я спантеличено дивлюся знов у бальну кімнату й намагаюся побачити те, що побачила вона, але всі, крім музикантів, за цей час зрушили з місця. І саме тоді я помічаю на підвіконні шахову фігуру. Якщо я не помиляюся, це та сама фігура ручної роботи, яку я знайшов у скрині Белла; забризкана білою фарбою, вона дивиться на мене грубо виколупаними очима. Над нею, на брудному склі написано повідомлення: «Позаду тебе».

І точно — на краю лісу я бачу крихітну фігуру Анни, загорнуту у великий сіре пальто; вона махає мені рукою. Поклавши шахову фігуру в кишеню, я дивлюся наліво та направо, щоб переконатися, що ми самі, а тоді йду за нею глибше в ліс, де нас не видно з Блекгіту. Схоже, вона чекає вже досить довго, і тепер стрибає з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, їй це анітрохи не допомагає. І це не дивно, якщо зважити її вбрання. Вона вдягнена у відтінки сірого, її пальто потерте, в'язаний капелюшок тонкий, як павутиння. Це одяг, що передають від покоління до покоління, латаний стільки разів, що початкової тканини вже не залишилося.

— А в тебе, бува, немає яблука, абощо? — каже вона без преамбул. — Я до біса зголодніла.

— Я маю лише випивку, — кажу я й простягаю флягу.

— Доведеться обійтися нею, — каже вона, бере флягу й відґвинчує пробку.

— Нам же начебто небезпечно зустрічатися за межами сторожки?

— Хто це тобі сказав? — питає вона, кривлячись від смаку вмісту фляги.

— Ти сказала, — кажу я.

— Скажу.

— Що?

— Я скажу тобі, що нам небезпечно зустрічатися, але ще не сказала, — каже вона. — Ще не могла сказати, я лише кілька годин тому прокинулася, і більшу частину цього часу не давала Лакеєві зробити з твоїх майбутніх носіїв подушку для голок. І через це пропустила сніданок.

Я кліпаю на неї очима, намагаючись зібрати докупи день, про який дізнаюся не за порядком. Я вже не вперше шкодую, що мій розум не такий швидкий, як у Ревенкорта. Діяти в межах інтелекту Дербі — все одно як вмішувати грінки в густий суп.

Побачивши моє спантеличення, вона супить лоб:

— Ти вже знаєш про Лакея? Я завжди плутаюся, де ми зараз.

Я дуже швидко розповідаю їй про дохлого кролика та про моторошні кроки, що переслідували Ревенкорта в їдальні, і з кожною деталлю вона похмурнішає.

— Який покидьок! — лається вона, коли я закінчую. Вона ходить взад-вперед, стиснувши руки в кулаки. — От зачекай, я до нього доберуся! — каже вона, кидаючи зловісний погляд на будинок.

— Тобі не треба довго чекати, — кажу я. — Деніел вважає, що Лакей ховається в якихось тунелях. Входів до них кілька, але ми з тобою маємо охороняти бібліотеку. Він хоче, щоб ми там були до першої.

— Або ж ми можемо просто самі перерізати собі горлянки, і заощадити цим Лакеєві час, — каже вона прямо. Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Що не так?

— Лакей — не ідіот, — каже вона. — Якщо ми знаємо, де він є, це лише тому, що ми маємо про це знати. Він від самого початку випереджає нас на крок. Я анітрохи не здивуюсь, якщо він зачаївся там у засідці й чекає, сподіваючись спіймати нас на нашій же хитрості.

— Ми маємо щось робити! — протестую я.

— І ми щось зробимо, але який сенс робити щось дурне, якщо можна зробити щось розумне? — терпляче каже