Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Як це можливо? — скептично кажу я. — Ви знаєте кожний крок, який я зроблю, ще до того, як я про нього подумаю. Як ви можете не знати найголовніший факт у цьому будинку?

— Бо я тут не для того, щоб його знати. Я спостерігаю за вами, а ви — за Івлін Гардкасл. Кожний з нас має свою роль.

— У такому разі я можу звинуватити в цьому злочині будь-кого! — скрикую я, підводячи руки. — Це зробила Гелена Гардкасл. Ось, бачите? Звільняйте мене!

— Ви забули, що мені потрібні докази. Самого лише вашого слова недостатньо.

— А якщо я її врятую, що тоді?

— Я не думаю, що це можливо, і вважаю, що спробами зробити це ви завадите своєму розслідуванню, але моя пропозиція зберігає силу. Івлін було вбито минулої ночі й кожної попередньої ночі. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, попередні випадки це не змінить. Дайте мені ім'я того, хто вбиває або планує вбити Івлін Гардкасл, і я вас звільню.

Вже вдруге після прибуття в Блекгіт я тримаю в руці компас і обмірковую інструкції того, кому не можу довіряти. Робити так, як просить Чумний Лікар — віддатися дню, наприкінці якого вб'ють Івлін, але я не бачу способу змінити щось, не зробивши все ще гіршим. Припускаючи, що він каже правду, я або рятую свого першого носія, або кидаю Івлін напризволяще.

— Ви мені не вірите? — питає він, бачачи моє вагання.

— Авжеж, я вам не вірю, — кажу я. — Ви носите маску, розмовляєте загадками, і я ні на хвилину не вірю, що ви запроторили мене сюди для того, щоб я розв'язав таємницю. Ви щось приховуєте.

— І ви вважаєте, що стягнувши з мене костюм, ви про це дізнаєтеся? — пирхає він. — Обличчя — теж маска, просто інша, ви маєте знати це краще за інших; але ви маєте рацію, я дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, ховаюся я не від вас. Якщо вам якимось чином пощастить зірвати з мене маску, мене просто замінять, а ваша задача залишиться та сама. Вирішуйте самі, чи варте це клопоту. Що ж до вашої присутності у Блекгіті, можливо, ваші сумніви вгамуються, якщо ви знатимете ім'я того, хто відправив вас сюди.

— І хто ж це?

— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви прибули до Блекгіту добровільно. Усе, що відбувається сьогодні, є наслідком вашого власного рішення.

Його голос каже про жаль, але безвиразна біла маска робить це твердження зловісною пародією на сум.

— Це не може бути правдою, — вперто кажу я. — Навіщо мені потрапляти сюди з власної волі? Навіщо будь-кому чинити так з собою?

— Ваше життя до Блекгіту мене не стосується, пане Бішоп. Розв'яжіть убивство Івлін Гардкасл, і отримаєте всі відповіді на свої питання, — каже він. — А Белл тим часом потребує вашої допомоги, — він указує за мою спину. — Він там.

Не кажучи більше ні слова, він уходить у ліс, розчиняється в мороці. Моя голова тріщить від сотень маленьких запитань, але жодне з них нічим мені в лісі не допоможе, тож я відкладаю їх і йду шукати Белла. Я знаходжу його зігнутим навпіл і тремтячим від напруження. Коли я наближаюся, він завмирає, почувши, як під моїми ногами ламається гілля.

Його боязкість викликає в мені огиду.

Хоч як би він не помилявся, Меделін, принаймні, стало розуму тікати.

Я обходжу колишнього себе, щоб не потрапити йому на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але перелякані кролики — погані союзники, а надто ті, хто вважає тебе вбивцею.

Усе, що мені потрібно від Белла — щоб він вижив.

Ще два кроки — і я позаду нього, нахиляюсь, щоб прошепотіти у вухо. Від його тіла тхне потом, неначе до мого обличчя сунули брудну ганчірку. Мені важко говорити, не задихаючись.

— Схід, — кажу я й кидаю в його кишеню компас.

Задкуючи геть, я прямую до дерев, до згорілого будинку Карвера. Белл блукатиме ще близько години, тож у мене вдосталь часу, щоб повернутися по мітках до будинку, не зіткнувшись з ним.

Попри всі мої зусилля, все відбувається точнісінько так, як я пам'ятаю.

24

У проміжках поміж деревами височіє силует Блекгіту. Я виходжу з лісу зі сторони задньої частини будинку, яка потребує ремонту ще сильніше, ніж передня. Кілька вікон розбиті, цегла на стінах кришиться. Кам'яна балюстрада звалилася з даху та вгрузла в траву, її вкрило густим мохом. Гардкасли вочевидь відремонтували лише ті частини будинку, які могли побачити гості; зважаючи на брак фінансів, це не дивно.

Так само, як коли я затримався на краю лісу того першого ранку, тепер я теж перетинаю садок із поганим передчуттям. Якщо я потрапив сюди добровільно, для цього має бути якась причина, але хоч як би я не напружував пам'ять, згадати нічого не вдається.

Хотілося б вірити, що я добра людина, яка прибула допомогти, але якщо так, роблю я це дуже кепсько. Сьогодні ввечері, як і кожного вечора, Івлін накладе на себе руки, і якщо судити з ранкових подій, мої спроби гребти геть від халепи можуть лише прискорити катастрофу. Хто знає, можливо, саме мої незграбні спроби врятувати Івлін насправді й привели до того, що вона пішла до дзеркального басейну зі сріблястим пістолетом у руці.

Я настільки поглинутий цими думками, що не помічаю Міллісент, доки мало не натикаюся на неї. Стара пані тремтить, сидячи на залізній лавці з видом на садок, руки складені на грудях проти вітру. Три пальта огортають її з усіх боків, очі визирають з-за шарфа, яким загорнуто рот. Вона аж посиніла від холоду, на вуха натягнула капелюх. Почувши мої кроки, вона обертається, щоб привітати мене, на зморщеному обличчі подив.

— Отакої! Ох і кепський у тебе вигляд! — каже вона, стягнувши шарф з рота.

— Тобі теж доброго ранку, Міллісент, — кажу я, спантеличений несподіваним припливом теплих почуттів до неї.

— Міллісент? — каже вона, закопиливши губу. — Який ти сучасний, любий. Якщо тобі не важко, зви мене матір'ю. Не хочу, щоб люди думали, що я тебе на вулиці підібрала. Хоча іноді мені здається, що такий спосіб дав би кращий результат.

Від подиву я роззявляю рот. До цього мені не спадало на думку, що між Джонатаном Дербі та Міллісент Дербі є зв'язок; напевно, через те, що причину його появи на цьому світі легше уявити як бич божий.

— Вибач, мамо, — кажу я, засовую руки в кишені й