Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Раптове замовкання теревенів каже мені про наближення Стенвіна, тому я прослизаю до кабінету й ховаюся за дверима. Я близький до істерики, моє серце б'ється так, що мало не ламає ребра. Мені хочеться сміятися та плакати, схопити якусь зброю і кинутися з криком на Стенвіна. Щоб стояти нерухомо, доводиться докладати всі свої сили, але якщо я цього не робитиму, я втрачу цього носія і ще один дорогоцінний день.

Дивлячись у шпарину між дверми та одвірком, я бачу, як Стенвін грубо розвертає людей за плечі, шукаючи моє обличчя. Чоловіки дають йому дорогу, шляхетні пани бурмочуть при його наближенні вибачення. Якою б не була його влада над цими людьми, її цілком достатньо, щоб ніхто не ображався на таке грубе поводження. Він може забити мене до смерті посеред кімнати, і ніхто йому навіть слова не скаже. Тут мені допомоги не знайти.

Моїх пальців торкається щось холодне; глянувши вниз, я бачу, що моя рука взяла з полиці важкий портсигар.

Дербі озброюється.

Невдоволено зашипівши, я кладу портсигар, знову визираю у вітальню та мало не скрикую від шоку.

До Стенвіна лише кілька кроків, і він іде прямо до кабінету!

Я шукаю якусь схованку, але нічого не знаходжу, а втекти в бібліотеку теж не можу, бо для цього треба пробігти у двері, в які він зараз зайде. Я в пастці.

Я хапаю той портсигар, роблю глибокий вдих і готуюсь напасти на шантажиста, коли той зайде.

Ніхто не заходить.

Посунувшись знов до шпарини, я визираю у вітальню. Його ніде не видно.

Я тремчу, не знаю, що мені робити. Дербі не створений для таких незрозумілостей, йому бракує терпіння, я сам не помічаю, як обережно визираю з-за дверей, щоб щось побачити.

Я відразу бачу Стенвіна.

Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я занадто далеко, щоб почути їхню розмову, але після неї лікар мчить геть — напевно, щоб надати допомогу пораненому охоронцеві Стенвіна.

«Він має снодійне».

Ця ідея з'являється повністю сформована.

Мені просто треба непомітно вибратися звідси.

Хтось біля столу кличе Стенвіна, і щойно він зникає з виду, я залишаю портсигар і мчу до галереї, обравши довгий шлях, щоб добігти до вестибюля непобаченим.

Доктора Діккі я наздоганяю, коли той виходить зі своєї кімнати, тримаючи в руці саквояж із медичним причандаллям. Побачивши мене, він усміхається, його сміховинні вуса наче підстрибують на кілька сантиметрів.

— А, юний майстер Джонатан! — радісно каже він, коли я наздоганяю його. — Усе добре? Ви наче трохи захекалися.

— Усе гаразд, — кажу я, намагаючись не відставати від нього. — Ну, тобто, не зовсім. Мені потрібна послуга.

Його очі примружуються, веселість з його голосу зникає.

— Що ви накоїли цього разу?

— Чоловік, до якого ви йдете… Мені треба, щоб ви його приспали.

— Приспав? Якого дідька я маю його приспати?

— Бо він хоче завдати болю моїй матері.

— Міллісент? — доктор завмирає на місці та з несподіваною силою хапає мене за руку. — Що відбувається, Джонатане?!

— Вона винна Стенвінові гроші.

Його обличчя сповнюється смутком, хватка на моїй руці послаблюється. Втративши життєрадісність, він видається втомленим стариганом, зморшки на обличчі стають трохи глибшими, сум — більш помітним. На мить я почуваюся винним через те, що роблю з ним, але потім пригадую вираз його обличчя, коли він колов снодійне дворецькому, і всі мої сумніви зникають.

— То він тепер і любу Міллісент тримає на повідці, га? — каже він і зітхає. — Напевно, нема сенсу дивуватися цьому, цей злодюга має щось на кожного з нас. Але все ж таки, я вважав…

Він продовжує йти, але вже повільніше. Ми нагорі сходів, що ведуть униз, до вестибюля, який наразі залитий холодом. Вхідні двері розчинені, група старих чоловіків виходить на прогулянку, уносячи з собою свій сміх.

Стенвіна я ніде не бачу.

— То він погрожував вашій матері, і ви напали на нього, га? — каже Діккі, судячи з усього, вже прийнявши рішення. Він широко посміхається та плескає мене по спині. — То ви все-таки маєте щось від свого батька. Але якщо я дам цьому мерзотнику снодійне, чим це допоможе?

— Мені треба побалакати з матір'ю до того, як він до неї прийде.

Дербі має багато вад, але бреше він дуже вправно, обман просто ллється з його рота. Доктор Діккі мовчить, подумки оглядаючи цю історію зі всіх боків, а тим часом ми підходимо до покинутого східного крила.

— Я маю потрібний засіб, він вгамує поганця до вечора, — каже він, клацаючи пальцями. — Зачекайте тут, я дам знати, коли все буде зроблено.

Розправивши плечі та груди, він крокує до спальні Стенвіна — старому солдатові дали можливість взяти участь в останній битві.

У коридорі мене надто легко побачити, тож щойно Діккі йде, я заходжу в найближчі двері — з тріснутого дзеркала на мене дивиться моє відбиття. Учора я не міг уявити нічого гіршого, ніж бути всередині Ревенкорта, але Дербі — тортури геть іншого штибу; це невгамовне злобне бісеня, що носиться серед трагедій, які саме і створює. Скоріше б уже мені звільнитися від нього!

Минуло десять хвилин, і в коридорі скрипнули мостини.

— Джонатане! — шепоче доктор Діккі. — Джонатане, де ви?

— Тут, — кажу я, визираючи назовні.

Він уже проминув цю кімнату й сіпається, почувши мій голос.

— Обережніше, юначе, старий дзиґар може не витримати! — каже він, схопившись за груди. — Цербер заснув і до вечора не прокинеться. А зараз я піду та розкажу свій діагноз панові Стенвіну. Гадаю, вам краще скористатися цим часом, щоб сховатися де-небудь, де він вас не знайде. В Аргентині, приміром. Щасти вам!

Він стає струнко та віддає мені честь. Я теж віддаю йому честь, чим заслуговую на плескання по плечу; потім він іде геть, щось невміло насвистуючи.

Гадаю, він отримав можливість почуватися героєм, але я не маю наміру ховатися. Діккі відволіче Стенвіна щонайменше на кілька хвилин, і цим дасть мені можливість пошукати в кімнаті лист Івлін.

Пройшовши крізь приймальню, до якої мене раніше не пускав охоронець Стенвіна, я відчиняю двері до спальні шантажиста. Це занедбане приміщення, мостини ледь прикриті потертим килимом, до стіни присунуте залізне ліжко, лусочки білої фарби вперто вчепилися в іржу. Єдиними вигодами є зголоднілий камін, що плюється попелом, і маленький столик біля ліжка, на якому лежать дві старі книжки. Як і було обіцяно, слуга Стенвіна спить на ліжку,