Леобург - Ірина Грабовська

— Бо ти й тверезою ледь стримуєшся!

Дівчина спалахнула й з обуренням відштовхнула його від себе. Кава виляпалася на підлогу й залила пів кухні. Джекі чекала, що він розрегочеться, як зазвичай, проте Федя мовчав і дивився на неї спідлоба.

— От чому щоразу, коли мені здається, що ти не такий уже й поганий хлопець, ти поводишся, як свиня? — зітхнувши, промовила вона.

— А чому щоразу, тільки-но мені здається, що ми в одній команді, ти починаєш поводитися зі мною, як зі свинею? — він гучно поставив горнятко на стіл.— Спочатку ти відмовляєшся від допомоги й дістаєш в око, тепер підозрюєш, що я тебе використав. Джекі, я й кліпнути не встиг, як ти видудлила чотири пляшки, розплакалася й стала проситися додому. І я збіса добре тебе розумію. Тут навряд чи хтось може почуватися вдома.

Вона не насмілювалася підвести на нього погляд.

— Потім ти вирубалася, я лишив тебе на дивані й пішов. Тож, мабуть, тобі потім просто наснилося щось цікаве про мене.

Він відвернувся, дістав з кутка швабру й почав витирати підлогу.

— Вибач,— тільки й змогла видихнути Джекі.— Я просто... не п’ю...

— Ані краплиночки, ага,— перекривив її Федя.— Особливо коли роз’їжджала з байкерами.

— Тому й не п’ю,— похмуро кинула Джекі.— Я бачила, на що вони перетворюються під час пиятики. І мені не хотілося ставати такою ж. Я їм не довіряла.

Федя завмер.

— Тобто, ти довіряєш... мені?

Він обернувся й зміряв її здивованим поглядом. Джекі зашарілася.

— Але ж не дарма?

Федя посміхнувся й продовжив возити ганчіркою по підлозі. Джекі сіла на стілець.

— Що сьогодні робитимемо? — тихо й буденно спитала вона, ніби вони щодня узгоджували свої плани.— Бо в село, певно, краще не виходити.

— Слід перевірити праву вежу. Як оклигаєш — спробуємо злазити нагору. Мені не подобається, що в цьому будинку є місця, про які ми нічого не знаємо.

Вона слухняно кивнула й вислизнула з кухні. Вежа — то й вежа.

Вони обіймалися на дивані. Вона. І Федя. Обіймалися. На дивані.

От дідько!

Синьо-білий прапор понуро висів на шпилі ратуші, й вітерець не турбував його сьогодні. Данило задер голову, притримуючи обридлий циліндр, з яким леобурзькі джентльмени не розлучалися навіть у таку пекельну спеку, й оглянув масивну чотирикутну вежу з годинником. Архів розташовувався на другому поверсі, як свідчила кована вивіска біля входу, подібна до розгорнутої книжки. Данило відпустив Андреса з екіпажем і попрямував до дверей ратуші, прикрашених різьбленням і мініатюрними фігурками левів. Двоє поліціянтів, які весь цей час із підозрою спостерігали за ним, тут-таки зірвалися з місця й кинулися до нього.

— Що пан хотів? — пробурмотів один з них, і його пишні бакенбарди наїжачилися від поважності.

— Я?.. — Данило на секунду розгубився.— Хіба містяни не можуть вільно відвідати ратушу? Я до архіву.

— В такому разі вам потрібно було заздалегідь попросити дозвіл на папери, пане...

У цю мить позаду Данила пролунав голос:

— Це Едвард Яблонський, бовдуре. Пропусти його.

Данило обернувся. За ним, манірно склавши руки в кишені штанів, стояв один з його нових леобурзьких знайомих. Данило завмер, здивовано роздивляючись Юміта Оздеміра.

— Яка несподівана зустріч,— стримано всміхнувся турок, не зводячи напруженого погляду чорних, наче темна беззоряна ніч, очей.— Доброго дня, Едварде.

— Вітаю,— кивнув Данило, судомно міркуючи, що в Леобурзі належить робити при зустрічі з отцем-фундатором.— Який сюрприз.

Поліціянт із шанобливим уклоном відчинив двері, і Юміт пропустив Данила в темний коридор. Оздемір пройшов повз круті мармурові сходи, що піднімалися на другий поверх, і зупинився біля залізних ґратчастих дверцят. З темряви одразу виринув швейцар у формі, схожій на поліційну.

— Добридень, пане Оздемір,— привітав він отця-фундатора російською.

— Другий поверх, Міхаю.

Швейцар кивнув і опустив важіль. У глибині будівлі щось здригнулося, почулося рипіння. До них спускався ліфт. Ґрати розійшлися, й Оздемір жестом запропонував Данилові увійти в кабінку. Міхай ледь утиснувся останнім і, здавалося, влипнув у решітку.

Всередині було б зовсім темно, якби не світло маленької газової лампи в кутку. На стіні розташовувалася панель зі стрілкою та чотирма натертими до блиску мідними табличками німецькою. «Другий поверх», «Третій поверх», «Четвертий поверх», «Вежа». Поруч містився великий важіль, що мав три позиції — «Вниз», «Угору» і «Стоп». Дивно, що в самій цитаделі Ради таблички досі не змінили на російські.

Міхай перевів важіль «Угору», і ліфт зі скреготом рушив. Просто навпроти дверцят ліфта на другому поверсі Данило помітив знак «Архівний відділ».

Оздемір увійшов у кабінет першим. У кутку Данило помітив молоду жінку, яка відірвалася від стосу паперів, щойно чоловіки з’явилися в полі її зору. Жінка питально дивилася на них, не промовляючи ні слова. Табличка на її столі свідчила, що це Шанталь Піту, архіваріус.

— Пан Яблонський шукав зустрічі з вами, Шанталь,— сказав турок.

— Вітаю вас,— Данило переводив погляд з пані на Оздеміра.— Мені потрібен архів сімейства Яблонських. І я чув, що він тут.

Жінка підвелася з місця й заговорила, щоправда, Данила не полишало відчуття, що вона звертається не до нього:

— Яблонських? Дійсно, архів був тут. Але, наскільки мені відомо, тепер у ратуші зберігаються лише декілька феротипів і книжки, подаровані Леобургу за життя Августа Яблонського. Решту документів, на жаль, викрали близько пів року тому.

— Викрали? Але, даруйте, кому міг знадобитися наш архів?

Данилове питання зависло в повітрі. Юміт склав руки на грудях, про щось напружено міркуючи. Потім він промовисто глянув на архіваріуса. Шанталь зблідла.

— Едварде, вас цікавить щось конкретне? — запитав Оздемір.— Можливо, я зможу допомогти вам у пошуках?

Данило насупився. Оце вже ні! Все в цій людині — від гладенько зачесаного синяво-чорного волосся до бездоганно начищених черевиків — викликало в нього незрозумілу відразу. Від Оздеміра слід триматися подалі — про це кричали його інстинкти, і дослухатися до них Данило звик ще з часів спортивного минулого.

— Дякую, пане Оздемір,— усміхнувся хлопець.— Але причина моєї цікавості банальна й не варта таких зусиль. Останнім часом я став надмірно сентиментальним і от... вирішив написати книжку про нашу родину та її роль в історії Леобурга.

Данило навіть сам здивувався, як легко збрехав, та ще й не вигадуючи нічого заздалегідь. Турок усміхнувся у відповідь без особливих радощів і задумливо кивнув. Архіваріус, здавалося, перетворилася на камінь і сторожко спостерігала за реакцією «отця», ніби