Леобург - Ірина Грабовська
Поки Федя спантеличено чухав за вухом, «Реал» кинувся до воріт «Барселони» у вирішальному штурмі, і стадіон вибухнув радістю. Одразу після голу пролунав свисток судді. Джекі витріщила очі, випрямила спину й завмерла, втупившись в екран незмигним поглядом.
— Нічого собі,— гмикнув Федя.— Ну, буває. Навіть «Барса» може програти.
Дівчина мовчала, проте незабаром почувся гіркий схлип.
— Джекі? — Федя сторожко звів брови.— Ти ж не збираєшся...
Але було пізно. Його «спільниця» відчайдушно розмазувала сльози по обличчю, несамовито ридаючи в подушку.
— Ну як вони могли програти?! — закричала вона.— Що ж це таке?!
— Та годі, заспокойся,— повагавшись, він усе-таки ризикнув торкнутися її плеча.— Це гра.
— Спочатку мені дав у око той жирний кнур... Потім ти тут... і от... «Барселона»!!! Та що ж у мене за життя таке...
Вона ридала так голосно й невтішно, що Федя мимоволі запанікував. Зазвичай, коли дівчина починала плакати у його присутності, він розвертався і йшов геть, бо щиро вважав, що втішати її — справа марна. Але зараз усе було геть інакше. І піти, кинувши Джекі на дивані, таку засмучену та в сльозах, він не міг.
— Ну, чого ти...— хлопець несміливо погладив її по спині.— Сьогодні просто день такий;
— То не день! — люто закричала вона.— День звичайнісінький! У мене... весь час... так...
— Ну хочеш, я йому в пику дам? — запропонував він.— Підемо завтра?
— До чого тут цей мужик?
— Ти ж сама сказала...
— Ти мене не слухаєш! Просто я... в мене... не знаю, як можна так жити, як я! — вона вперлася чолом у його плече.— В мене навіть власної домівки нема, розумієш?! Я ніяк, ані на секундочку... не можу розслабитися... все життя... В мене ніколи нічого свого не було... От живу-живу, і кожна клітинка... всі м’язи постійно... в напрузі... ніби ще мить — і мені треба тікати, ховатися... а-а-а!
Те, що сталося далі, Федя й сам ледве розумів. Він не знав, що ще можна сказати, тому просто пригорнув її до себе. Дівчина сіпнулася, проте не відсахнулася. Навпаки, вона раптом заповзла йому на коліна й міцно обійняла за шию. Джекі пригорнулася до нього й гірко плакала, і в цьому не було нічого ані вульгарного, ані романтичного. Федя ніби тримав на руках засмучену дитину.
— Ну, все. Заспокойся...— голос Феді зрадливо затнувся.
Джекі похитала головою і пригорнулася міцніше.
— Поглянь на мене.
Дівчина нерішуче відхилилася й подивилася йому в обличчя. Одне око стало геть фіолетове, друге, червоне й розпухле, насилу розтулялося.
— Ти вдома, Женю. Ти зараз удома.
Вона недовірливо наморщила лоба, але він відчув, як, немов за помахом чарівної палички, розслабляється її тіло. Джекі обм’якла в його руках, наче велика ганчір’яна лялька, і роздивлялася знизу його обличчя. Федя всміхнувся їй.
— У тебе такі довгі вії,— серйозно сказала вона й невпевнено тицьнула пальцем угору.— Й очі... гарні...
— Та й узагалі я хлопець з величезною харизмою,— він усміхнувся, м’яко притиснув її руку до своїх грудей.— Але якщо ти виб’єш моє нереально гарне око, це навряд чи додасть мені привабливості.
Вона засміялася й тої самої миті, буквально за секунду, заснула. Федя сидів і розгублено дивився перед собою. Зараз ця дівчина з зеленим волоссям була такою зворушливою та ніжною, що він боявся навіть поворухнутися, щоб не збудити її. Він ніжно прибрав з чола скуйовджені зелені пасма. Голова Джекі лежала в нього на плечі, й він відчував пахощі її м’якого, наче у дитини, волосся. Так пахне молоко й сіно. Мирний сільський запах. Запах домівки, якої в неї ніколи не було. Це був химерний вечір, один з найхимерніших у його житті, і в тому, що він нахилився й поцілував Джекі в маківку, не було нічого дивного. То був просто такий день.
Федя вмостив її на дивані й накрив ковдрою. Постояв кілька секунд і пішов до себе.
Голова розколювалася, мов той горіх у лещатах. Джекі не наважувалася поворухнутися. Лише торкнулася долонею палючого чола й насилу розплющила очі, що пекельно різало проміння сонця, яке радісно заливало всю кімнату.
Це просто жах. Але найгірше було те, що вчорашній вечір у її голові геть змішався: що вона робила й що казала, що відбувалося насправді й що наснилося — зрозуміти було практично неможливо.
Здається, вони обіймалися. Вона. І Федя. Обіймалися. На дивані.
— Ой Боже...— прохрипіла вона.— Вбийте мене.
Колись Джекі вже зарікалася вплутуватися в такі пригоди, як того разу з Барсом, її приятелем з байкерської тусовки. Вона добре пам’ятала, як під час привалу, коли всі добряче хильнули, він таки вмовив її усамітнитися з ним на сіннику. Джекі гидливо скривилася, згадуючи, як повзала брудною підлогою, збираючи свої речі під акомпанемент громоподібного хропіння. Невже це повторилося?
Вона насилу підвелася. Федя, щось насвистуючи, гримів посудом на кухні. Джекі зупинилася в одвірку й заніміла.
Дві тарілки, дві склянки, дві виделки...
Готує сніданок?! На двох? З якого це дива?!
— Привіт,— він усміхнувся й махнув рукою.— Підозрюю, що їсти ти не дуже хочеш, але я тут про всяк випадок...
— Федю! — перервала вона.— Що вчора було?!
Хлопець насупився, наче пригадував, а потім мовчки засипав у кавоварку зерна. Він обернувся до неї, і на його обличчя наповзла знайома іронічна посмішка. Джекі кинуло в холодний піт.
— Ну, чого мовчиш?!
— Ого, здається, тут дехто злякався! — Федя обернувся до неї, променисто посміхаючись.— Провал у пам’яті, еге ж? От і добре, в мене буде козир про всяк випадок!
— Який козир, що ти верзеш? — пирхнула Джекі.— Нічого ж не було!
— Я — єдиний живий свідок! — він поворушив бровами.— А, ні, ще він,— Федя вказав на кота. Бальтазар, що сидів на табуретці в кутку, наїжачився й кулею вистрибнув з кухні.
— Так, ану давай без приколів,— Джекі повільно видихнула.— Я ж не накоїла дурниць?
— Ну, це з якого боку подивитися,— з раптовою серйозністю вимовив білявий.— Залізти до мене на коліна, розревітися й обслинити плече — на те людина при здоровому глузді не здатна.
— А потім? — ледь чутно прошелестіла Джекі.
— Чого це ти раптом розхвилювалася? — Федя роздратовано вихопив з машини горнятко з гарячою кавою.— А я скажу чому!
Він рвучко, притягнув її до себе за
