Леобург - Ірина Грабовська

Але в ту саму мить, коли він уже натягував футболку, двері відчинилися й на порозі з’явилася Джекі. Вона низько похилила голову, швидким кроком перетнула передпокій і кинулася до сходів. Федя здивовано звів брови та здмухнув з чола неслухняне пасмо.

— Ти куди?

— Відчепися.

— Не зрозумів...

— Відчепися, кажу, не до тебе зараз! — гримнула дівчина й обернулася до нього.

Федя ошелешено свиснув. Під правим оком у неї красувався добрячий синець, повіка розпухла, око майже не розплющувалося. Джекі відвернулася й попрямувала нагору.

Він наздогнав її на другому поверсі.

— Чекай! Треба ж холодне притулити!

— Не допоможе...— вона судомно втягнула повітря.— Я пів години тулилася до залізного бідона. Марно...

— Хто це зробив?!

— Та яка різниця!

Федя раптово розлютився. А вже мав би звикнути до її витівок!

— Гаразд. Не хочеш — не кажи. Ти ж усе любиш вирішувати сама! Хоча... вже можна говорити: «А я попереджав...»?

— Замовкни! — закричала Джекі.— Мені тільки повчань твоїх тупих бракувало! І так паскудно!

— Я бачу! Але ніхто легкого життя й не обіцяв! Добре, хоч до мамці й татка не просишся...

Дівчина зблідла й витягнулася. Її рот розтулився, неначе їй раптом забракло повітря, вона часто закліпала здоровим оком. І тільки цієї миті до Феді дійшло, що саме він ляпнув.

— Джекі...

— Пішов у дупу!

Вона побігла по сходах і з усієї сили грюкнула дверима. Федя схопився за голову й скуйовдив волосся. От же ж бовдур. З усіх можливих варіантів обрав найгірший. Дідько його за язика смикнув!

Він важко зітхнув і спустився у вітальню. Сів на диван. Встав, походив кімнатою. За своє життя він, бувало, потрапляв у халепу через звичку спочатку говорити, а потім думати. Але сьогодні, схоже, він себе перевершив. Джекі йому не пробачить. Це було занадто. У неї ж насправді нікого нема: ані друзів, ані родичів. Ще й синець під оком... Хай як вона його дратує, залишитися зараз без спільниці — нехай навіть такої вередливої та свавільної — буде зовсім сумно. Отже, треба щось робити.

Федя вийшов у сад, знайшов найбільше й найстигліше яблуко, трохи постояв у коридорі перед її дверима й нарешті постукав.

— Іди геть!

Він прочинив двері, просунув руку з яблуком у кімнату й промовив:

— Це яблуко перемир’я. Ти не можеш убити того, хто його приніс.

Дівчина сиділа на ліжку, схрестивши ноги та притискаючи до себе подушку.

— Убити не можу. Але й розмовляти з тобою не хочу!

Федя зайшов і зупинився посеред кімнати. Джекі відвернулася.

— Пробач. Я ляпнув не думаючи. Раптовий напад кретинізму.

— Ти диви, дійшло...— скривилася вона й відсунулася, коли хлопець присів поруч.— То не напад, а твій звичний стан!

— Ну, гаразд, говори все, що про мене думаєш,— покірно зітхнув він.

— Не хочу.

— А я піцу замовив.

— Сподіваюся, кілер промахнеться!

— Джекі...— всміхнувся він.— Ну, не злися...

— Ні!

— Сьогодні ж футбол. «Ель класико».

Вона сіпнулася, досі з люттю стискаючи в обіймах подушку.

— А чого це мене має цікавити?

Федя витягнув з-під її подушки футболку «Барселони».

— Ми все ж таки мешкаємо разом. Я бачив тебе ввечері в цій футболці.

Дівчина насупилася, але з її погляду зникла гостра ворожість. За кілька секунд вона вправно вихопила в нього яблуко.

— Гаразд. На один вечір. Заради «Барси». А зараз геть звідси, інакше я жбурну в тебе чимось важким.

Він майже вийшов за двері, проте в останню мить розвернувся:

— Отже сьогодні. Двадцять перша нуль-нуль. Внизу, біля телевізора. Чекатиму.

Він шмигнув у двері, наче кролик до нори, рятуючись від подушки, що вже летіла в напрямку його голови.

Піца з міста їхала цілісіньку вічність. Федя поставив її та шість пляшок пива на столику перед телевізором, скромно сів у кутку дивана й лише тоді помітив, як калатає серце. Це відкриття насмішило його. Та годі, розхвилювався, наче перед побаченням! Він посміхнувся й увімкнув телевізор. На екрані вже шаленіли трибуни «Сантьяго Бернабеу». Ну, і де Джекі?!

— Ти за кого вболіваєш?

Федя здригнувся з несподіванки й обернувся. Вона стояла, вдягнена у свою гранатово-синю футболку, просто в нього за спиною.

— За наших. Коли наших немає — то за хороший футбол.

Вона недовірливо покосувала на нього, але застрибнула на диван.

Суддя свиснув, і гра почалася. Джекі мовчки жувала піцу, іноді підскакуючи і подаючись уперед, коли каталонці перехоплювали м’яч.

— А чому раптом «Барса»? Тому що часто виграють? — з насмішкою поцікавився Федя.

Дівчина кинула на нього роздратований погляд. Ну що знову не так сказав?!

— Ні. За них мій тато вболівав.

От халепа, знову. Федя зітхнув. Сьогодні просто не його день.

— Зрозуміло.

— Я майже нічого про нього не пам’ятаю. Тільки те, що він був дуже добрий і вболівав за «Барселону». Чесно кажучи, я у футболі нічого не тямлю, просто у мене залишилася його футболка. Ну, бодай це. Маму я не пригадую взагалі...— задумливо промовила Джекі.

Федя забув про футбол, невідривно роздивляючись її обличчя, яке здавалося сяюче-білим на тлі охопленої бузковими літніми сутінками кімнати. Він знову відчував біль від чужої образи — тупий, скімливий, огидний біль, хоча, за великим рахунком, Федя навіть уявити не міг, що відчула в ту мить на сходах Джекі. Він не думав, просто бовкнув, але, схоже, влучив у її незагоєну рану. Але вона прийшла сюди, бо, либонь, теж не хоче втратити єдиного союзника серед моря ворогів. А може, лише хотіла подивитися футбол. Федя зітхнув і підпер голову рукою.

— Я сьогодні за «Барселону»,— сказав він.— Вияв солідарності.

Погляд Джекі швидко ковзнув по ньому, вона всміхнулася.

— Ну ок. Солідарний ти наш.

Матч видався насиченим — уже до кінця першого тайму суперники назабивали одне одному по два голи. Джекі пожвавішала й тепер вигукувала на кожен пас, і відлуння змушувало стіни будинку здригатися.

Наприкінці другого тайму Федя потягнувся до столу по чергову пляшку пива, але її там не було. Він обернувся до Джекі та вражено завмер. Одразу стало зрозуміло, чому вона постійно кудись бігала, а тепер затихла, розляглася на канапі й витягла ноги під столик.