Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Застібнувши тепле пальто із соболиним коміром і натягнувши рукавички, зійшлося на перон. Підскочив нагонич. Його нетерпляче відправилося геть.
— Розім’яти ноги?
Озирнулося. Юнал Таїб Фессар.
— Хочете глянути на Єкатеринбург? Нічого цікавого тут немає, ще одна промислова місцина понад річкою; тепер підупала через Транссиб і Зимний Ніколаєвск. — Узявши ціпок під пахву, він сягнув за пазуху і вийняв з футляра дві цигари. — Почастуєтеся, пане Бенедикте? Партаґас, просто з Мехіко.
— А, спасибі, спасибі.
Фессар вийняв цизорик, підрізав тютюнові згортці. Закурив. Закурилося.
— Вибачте, що питаю — ви не схожі на мисливця за посагами, un tricheur, я не вірю в ті історії. У мене племінник не набагато молодший… Чи то був жарт? Може, заклад? Дозвольте вгадати: ви нещасливо закохані в родовиту панну.
Мовчки скривилося.
— Що? — купець підняв брови, потішаючись. — Кавалер не вірить у любов?
— Це суперечить іншим моїм хворобливим пристрастям.
Фессар розсміявся.
— Добре! Запам’ятаю. А якщо серйозно?
— Це було серйозно.
Він хутко глипнув, уже не посміхаючись.
— Афоризми не служать для того, щоб за ними жити; вони служать для розваги товариства за столом.
Злегка вклонилося.
— Теж добре.
Зітхнувши приречено, він відвернувся і вказав ціпком на південь, за межі станції.
— То, мабуть, ви хочете побачити на власні очі лютого.
— Я з Варшави.
— Ах, так, — турок погладив червонодеревну гладь склепіння черепа. — Вони вже, мабуть, і в Одесі, мгм.
Вирушилося повільним кроком з двірця до блідих і розпорошених вогнів міста. Фессар мовчки приєднався. Придріботіла бабушка з широким кошиком, прикритим білою шматиною, Юнал Таїб купив булочку з начинкою. Він загорнув її у носовичок і сховав до кишені обширної хутряної шуби.
Повернувшись на підборах, він якусь мить ішов задкуючи, придивляючись до слідів, залишених у неглибокому снігу; коли дошки й бруківку заступила замерзла глина, він вбив у неї кілька разів каблук козацького чобота й додав масивним ціпком.
— Мгм, мгм, — турок видихнув дим по висунутому на нижню губу язику, хтиво злизуючи при тому кілька іскорок морозу. — Цікаво, чи робив тут хтось нещодавно свердловини. А як у вас? У Варшаві?
— Вибачте?
— Земля. Чи ви перевіряли землю, — він дзьобнув ціпком борозну твердого болота. — Це мені спало на гадку завдяки нашій балачці за картами. Той розрахунок прудкости Криги. Й інші речі. — Він підвів погляд на хмари. Єкатеринбург лежить у долині, в сідловині Уралу, біля воріт Великого Каменя, у погожу ніч тінь на західному зоресхилі мала би визначати межу гірського ланцюга. Турок вказав наліво, на східний горизонт, темний, неосвітлений. — Може, з’їздите на Шарташ, улітку то було дуже красиве озеро. Ну, але вже кілька років з нього не сходить лід; там найміцніший мороз. Та-ак, воно йде під землею, вічною мерзлотою, як розповідають дикуни Побєдоносцева й панове геологи, гуртом найняті Сибирьхожетом, іде чорними річками підземними, Шляхами Мамутів. Але ж один лютий, а й навіть кілька сильніших вогнищ студені — не змінять погоди.
— Земля, мабуть так, у Варшаві були якісь труднощі з водогонами, дорожні роботи також дуже довго тягнуться…
Минулося самотні дрожки, що чекали наступних мандрівників зі спізненого експреса; візник попивав із пляшки, схованої у безформній рукавиці. Жандарм, який вартував під навісом двірця, поглядав на хлопа із заздрістю.
— Оце приходить і йде геть, місяць тепло, місяць зимно, — а це ж усе-таки ближче до Краю Криги, ніж ваша Варшава. Що такого приваблює їх до одних міст, а від інших віднаджує?
— Ба!
Від широкої дороги, розташованої паралельно до колії, відходило звідси під кутом два тракти, той, що ліворуч, провадив просто до нечисленних світел у вікнах третього й четвертого поверхів будівель центру Єкатеринбурга. Всі будинки, видимі з привокзальної вулиці, було споруджено з колод, на плані довгого прямокутника. Вони більше нагадували перерослі халупи, ніж шляхетські садиби, не кажучи вже про варшавські кам’яниці; низькі, похилі, вони виглядали напівзануреними в неглибокі ще замети. Широкі віконниці було зачинено, сніг ліпився до щілин і вигинів, укладався на похилих дахах у східчасті гладі, легкий вітер втягував його в провулки й проходи між будинками.
Йшлося мовчки.
— Пане Бенедикте? За чим ви так роззираєтеся? Ви домовилися з кимсь про зустріч? — Фессар посміхнувся з двозначною іронією. — Я нав’язуюся, скажіть же, що я нав’язуюся.
Раптова думка: це він! Він, він, проклятий турок, ну справді! Вийшов, чекав, причепився не питаючи, під тим хутром у нього помістяться дві ґвинтівки, тузінь баґнетів, і як він посміхається! Це він, він!
— Щось, як на мене, ви зле виглядаєте, — Фессар зупинився. — Не так уже й холодно. — Він уважно подивився. — Ви дуже бліді. У вас руки трусяться.
Негайно опустилося руку з цигарою. Утекти очима — там: групка чоловіків із пиками, наче сокирами витесаними, певно робітники якогось металурґійного заводу, йдуть узбіччям, гучно обмінюючись заувагами, типова жанрова сцена — дивитися на них, не дивитися на турка, не дати по собі нічого зрозуміти.
А він своє:
— Тут, на березі Ісеті, є в готелі цілком пристойний ресторан, і якщо ви дозволите запросити вас на дуже ранній сніданок,
