Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Старий сполошився. Йому ще іноді ввижався «Летючий голандець» по ночах, а в своїй каюті він тримав забуті всіма книжки, в яких, звичайно, було більше вигадки, ніж правди, про всілякі корабельні аварії і таємничі зникнення цілих екіпажів. Але потім він пригадав «Ту, що біжить по хвилях» і трохи заспокоївся: авжеж, жінки виходили в океан сам на сам. Спогад був невиразний: він навіть не знав, чи це була легенда, повір’я чи письменницька фантазія.

Він так і не зміг допомогти Валентині. Жодного сигналу від дельфінів на «Гондвану» не надійшло, й Енно вирішив, що акустичний канал зруйнувався або судно лишило його за кормою. Інших пояснень не було.

А Валентина й далі слухала океан. Вона вирішила відхилитися від курсу і раптом натрапила на слід. Нова серія імпульсів. Ще кілька хвилин ходу — і зв’язок з дельфінами став тривким. Вона відповіла їм: апарат надіслав сигнали допомоги, теж, звичайно, ультразвукові. Цієї миті її відділяло від «Гондвани» близько двохсот кілометрів.

На обрії з’явилося темне громаддя острова. Жодного вогню — лише радіомаяк надсилав попередження: обережно — мілина! Обережно — заповідник!

Валентина увімкнула інфрачервоний ліхтар і побачила на тримірному індикаторі той самий острів, але вже добре освітлений, як за ясної сонячної погоди. Тепер було видно берегову лінію з білими бурунчиками хвиль. У бухті вона зуміла розгледіти один-два так добре знайомі їй округлі плавники. Це були крупні афаліни — дельфіни, які люблять теплу воду тропіків. Подумала, що на поклик родичів, яких спіткало лихо, відгукнулись інші дельфіни й припливли сюди і це саме їх вона побачила зараз. Що сталося?

Вона підвела апарат якомога ближче, надіславши ультразвукові попередження. У відповідь посипались імпульси, і комп’ютер швидко перевів їх на мову слів так точно, як це тільки було можливо при спілкуванні з істотами, що не вміють говорити, не знають мови, але розуміють, здається, спроби людини встановити контакт. Вона дізналася: кілька десятків дельфінів тут, у цій бухті, могли б загинути. Вона занурила апарат у воду і спостерігала, як афаліни виштовхували нагору дельфінів, ладних опуститися на дно. Бо під водою дихальний апарат дельфіна мовби на замку — сигнали, що звичайно надходять у легені, загальмовані. Людина продовжує дихати, навіть коли знепритомніє. У дельфіна все інакше: щоб зняти сигнали, які гальмують дихання, він мусить неодмінно випливти на поверхню. Якщо він сам не може цього зробити, його виносять на поверхню інші.

Афаліни допомагали своїм. Мабуть, вони підоспіли ненабагато раніше за Валентину: судячи з тривожних імпульсів живих сонарів (клацання та звуки, схожі на рипіння дверей), вони шукали ворогів. Марні спроби. Вороги були невидимі: ледь помітний білуватий наліт покривав спинні плавники і тіло дельфінів — новий різновид вірусної хвороби, як вдалося з’ясувати Валентині. Хворі дельфіни невдовзі не зможуть рухатися. Тоді смерть. Поки що найслабших з них виносили нагору кілька здорових афалін. Неважко було здогадатися, що станеться за дві-три години.

Валентина наблизилася до одного з дельфінів. Підняла його механічною рукою на поверхню. Він ковтнув повітря. Валентина мала тепер у розпорядженні кілька хвилин. Вона взяла зразки уражених тканин, лімфи та крові. За хвилину-дві молекулярний аналізатор дав відповідь: із безлічі лейкоцитів виділено сталу форму. Організм виробляє своєрідні антитіла — вони атакують вірус… Усього кілька хвилин виявилися придатними для роботи. Валентина увімкнула синтезатор, і зелений вогник на панелі тривожно замиготів: зібраний матеріал був неоднорідний за структурою. Це рівнозначно незбагненному запитанню: що ж синтезувати?

Валентина розділила клітини, і прилад дав першу серію вакцини. Невдовзі було виділено діюче начало — антиген.

Волосся закривало їй очі, руки і лоб були гарячі. «Мабуть, застуда», — вирішила Валентина.

Вона зробила кілька ін’єкцій. Реакція повинна настати пізніше. А поки що треба одержати антиген іншого типу, знову зробити кілька ін’єкцій і порівняти результати. Але чекати кінця експерименту — означало безнадійно втратити час, скласти зброю… Вже самі ці досліди мали дати результати, інакше смерть неминуча. Далі — якщо пощастить — повторні ін’єкції…

Вона стомилася, і перед очима витанцьовували розпливчасті фіолетові кола від яскравого світла. Двічі вона вислухала Ольховського. Він радив провести дельфінів з цієї бухти в інше місце — звичайно, пізніше, коли вони спроможні будуть пересуватися.

Енно передав їй, що до острова вирушила ще одна група афалін, яка прийняла сигнали біди. Їхня допомога, правда, була непотрібна: підводний апарат встигав тепер виштовхувати дельфінів до поверхні. А ті афаліни, що підоспіли сюди, тепер лише патрулювали: на мілководді намагалося прорватися кілька акул. Валентина бачила, як один з дельфінів буквально протаранив велику, з білим черевом рибину. Він був схожий на торпеду: щелепи міцно зімкнуті, хвіст, наче сталевий гвинт, відкидав потік води. Коли до хижака лишилося півметра, дельфін зробив ривок. Удар! Поранена акула повернула й попливла геть у відкрите море, але там її підстерігали інші хижачки, такі ж, як і вона, холодні граціозні тварюки, релікти минулого.

За хвилину теплий струмінь підігрітої води утворив маленьку підводну течію: монітор змивав з хворих страшну плісняву, що прилипла до шкіри. Валентина бачила, як дельфіни грілися в струмені, як їхні спини обтікала морська вода, насичена цілющими іонами, як вони тягнулися за нею, коли апарат зрушувався з місця.

Вона вивела їх з бухти — близько двохсот дельфінів, що почали видужувати. Вони пливли за апаратом, а попереду йшли здорові афаліни, вказуючи на дорогу. І серед них Елвар та Ліззі, які перші припливли на допомогу. Так вона назвала своїх кращих помічників. Вони прямували до того місця, де зливалися теплий і холодний потоки. Саме у таких місцях, де зустрічаються різні за температурою течії, багато планктону та риби. Кришталево чистий океанський простір часто-густо мертвий. Треба шукати контакт глибинних і поверхневих вод — давно-давно дельфіни навчили цього простого правила рибалок, і ті відповідали їм вдячністю, поклавши, можна сказати, початок взаєморозумінню, навіть дружбі.

Простуда дошкуляла дедалі більше. Але їй не хотілося вдаватися до синтезатора. Вона втомилася. Склянка гарячого молока із содою, вирішила вона… найдавніший рецепт і найприємніший. За годину вона задрімала і крізь сон почула