Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Джон Ло, який об’їздив усю Сахару і Близький Схід, розповідав про свої спостереження. Неповторні фарби на скелях та стінах храмів збереглися протягом тисячоліть. Численні рельєфи і скульптури, витончена художня техніка — все це впадає у вічі. Навіть простому журналістові. Але живопис цей плоский, без тіней і переходів. Жодного натяку на перспективу: озерце з водяними птахами малювати так, мовби дзеркало води, — вертикально. А люди… Ноги видно збоку, обличчя у профіль, а груди завжди малювалися на всю ширину. Голову бика художник бачив у профіль, а роги лишались у площині малюнка. Зауваження Джона Ло привернуло мою увагу: єгиптяни ніби користувалися прийомом збирання гербаріїв. Так діти засушують квіти між сторінками, мимоволі змінюючи їх форму.

Настінний живопис Геркуланума та Помпеї, міст, засипаних колись вулканічним попелом, значно більше нагадує сучасне мистецтво.

Перспективу вже відкрили, на панно з’явилися тіні.

— Мистецтво може все, — сказав Гарін. — Сучасне мистецтво. Але віддалено воно нагадує пам’ятник, що вічно споруджується і залишається недовершеним. Щось завжди перебудовується, доробляється, у його п’єдестал додаються камені, мармур, далі встановлюються нові й нові фігури.

— Годі про це! — вигукнув Костенко і заходився розповідати про гірське пасмо в Атлантиці, що опустилося на дно океану.

Він щойно повернувся з експедиції.

— Катастрофа сталася сорок мільйонів років тому, — сказав він, — зовсім недавно. Єдине місце, де можна знайти казкову Атлантиду.

— Тоді ще не було людини, — сказала Калина. — Самі динозаври.

— Звідки вам це відомо? — заперечив Костенко. — Ми взагалі з якогось часу краще орієнтуємося в космосі, ніж у себе вдома, на нашій планеті. При мені вивчали керн, який дістали з глибини трьох кілометрів… Там був цілий архіпелаг. Відтоді як острови затонули, їх покрив шар морських осадів.

— Атлантика — справжній скарб для журналістів, — зауважив Джон Ло. — Досі ніхто не знає, що ж за сліди на дні відкрили Жорж Гуо та П’єр Вільм у районі Дакару. Ми справді погано орієнтуємося.

— Це історія з бородою, — сказав Рідз. — Але насправді ніхто нічого не знає.

— А я навіть не чула, — сказала Калина Зданевич.

— О, це справжня загадка, — сказав Джон Ло. — Вони побачили на дні, у мулі, сліди велетнів. Так їм здалося.

— Що ж це було?

— Заглиблення, схожі на відбитки велетенських ступнів. Два-три метри завдовжки. Розташовані вони за якимось періодичним законом. У 1960 році такі ж сліди зафотографовано на дні Індійського океану радянською глибоководною камерою.

Мене забули, і я думав про своє. Я знайшов ключ до своїх переживань. Ось чотири стихії древніх: земля, вогонь, вода, повітря. П’яту винайшов Ольховський: життя. І ще дві стихії — любов, розум.

— Так, я знав тепер сім стихій. Як же інакше! Недаремно я плавав на «Гондвані»: адже можна було обмежитися повним зв’язком або навіть телеканалом. Кажуть, що любов — таємниця. Але будь-яка із стихій теж таємниця. Нам не пощастить побачити ні близького сяяння нових світів — зоряних вогнів майбутнього, ні багатьох і багатьох віддалених небесних земель-планет з їх дивовижами. І ніхто не передбачить тайфун або смерч, незважаючи на нібито таку очевидну простоту завдання.

У проймах вікон, над головами людей, відкривалася далечінь, охоплена слабким вечірнім сяєвом. Унизу було місто. Тут, в улюбленому нами залі, відчувалася висота: двісті метрів від підніжжя сопки і тридцять поверхів. Я підвівся і підійшов до вікна. Море здавалося білим у місячному світлі. Його проорювали блакитні, червоні й жовті вогні. Над ним залишали фосфоресціююче світло терраплани та елі. Рожеві й блакитні вогні у вікнах розбігалися правильними рядами по вертикалях і горизонталях — вулиці ніби висіли у повітрі ялинковими гірляндами. Звідси, з висоти, було погано видно деталі, а знайомі орієнтири змістилися так, що я довго шукав північні радіомаяки та станції повного зв’язку. У тій стороні на високі вершини спускалися тумани і хмари, огортали камінні брили і затоплювали долини.

Я обережно відчинив вікно. Увірвалося свіже холодне повітря, запахи гір та лісу. Вітер доніс до мене звуки «Естреліти» Понсе. І далі — чарівні танки Глазунова…

Де ж зараз «Гондвана»? Хотілося махнути на все рукою і полетіти. За годину я зміг би викликати «Гондвану», дізнатися про координати й ще години за чотири бути там. На борту. І чому це я, справді, так рідко навідувався на «Гондвану»? Вічні справи та клопоти, а викроїти кілька годин на дорогу не вдавалося. Сьогодні настав перелом, я знав. Тепер усе буде інакше, повторював я. Буде не так, як досі. Це вересень заморочив мене.

Як це сталося? На борту «Гондвани» прийняли сигнал тривоги. Чутливі гідрофони незрозумілою для непосвячених мовою розповіли про лихо: вість звучала, ніби музична гама — висота звуків наростала — далі спадала. Але вони були короткі, наче зойк.

«Дельфіни!» — подумала Валентина. Їй не треба було нічого пояснювати. Сигнали пропали, отже, дельфіни далеко, але даремно вони б не стали турбувати своїх родичів, та й двоногих друзів теж.

Стояла ясна тиха ніч напередодні місяця у повні. Валентина швидко налаштувалася, доповіла про курс, що його, як їй здалося, треба дотримуватись, і вийшла в океан на рятувальному апараті. За годину стало ясно, що ультразвукові імпульси дельфінів могли дійти по хвилеводу: гра випадку часом так переміщує води різних шарів, що утворюється ніби тунель під водою — по ньому звук біжить, відбиваючись від щільніших горизонтів. Такий хвилевід може ввести в оману, якщо він бодай трохи вигинається. Пеленг виявиться удаваним.

Валентина послала запит на «Гондвану». Автомат гідрофонів відповів їй, що нові сигнали не надходили. Трохи згодом за пультом управління опинився Енно, він поставив вимогу, щоб Валентина вернулася, однак Ольховський дозволив їй вести пошук далі. Адже це був її прямий обов’язок: допомагати мешканцям океану,