Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

— І за двадцять років мені так і не пощастило покататися у вас на лижах! — закінчив він розповідь про свою першу, не таку вже й далеку мандрівку. — А місто, — раптом сказав він, — дбайливо зберегло все давнє. Не знаю, як це йому вдалося з вашою допомогою, але певен: так і повинно бути. У міста, як і в людини, має бути пам’ять. Пам’ять про минуле.

— Це не пам’ять, — сказала Калина.

— А що?

— Мистецтво.

— Мистецтво пам’яті, — усміхнувшись, сказав Рідз.

— Та ні, — вперто заперечила Калина, — ви бавитеся у слова: те, що ви називаєте пам’яттю, невластиве кіберам і електронним машинам. Але ж ви не будете стверджувати, що у них немає властивості запам’ятовувати?

— Вічна тема: мистецтво… Як поєднати це із вражаючою гармонією світу знань та пошуків? Хіба будь-який кібер із середнім об’ємом пам’яті не намалює первісного звіра швидше й точніше, ніж мисливець неоліту?

— Можливо. Тільки мистецтво зовсім не для того, аби виконувати точні ескізи і креслення. Хоч би й з натури. Мистецтво несе зовсім іншу інформацію, ніж трактат чи теорема.

— На мій погляд, будь-яку інформацію можна передати в одиницях її виміру — в бітах.

— Ніколи вам це не вдасться! Танок, пісня, малюнок — цілий світ переживань. Вони пробуджують більше почуттів і думок, ніж у них закладено. Вони лише сигнал, що змушує спалахнути асоціації. Точно так само, як панорама старого міста або вежі маяків. Ви схожі на інквізитора, Рідз. Для вас не існує нічого, що не вкладалося б у схеми та формули.

— У мене багато спільників, люба Калино. Дехто з них переконаний, що мистецтво — це ірраціональне начало — помалу поступиться місцем науці. І з часом відімре.

— Тепер я здогадуюся. Досить знайома формула: не мистецтво та наука, а мистецтво науки. Ні, Рідз. Мистецтво — це не надгробок людства. Воно наш сучасник.

— Для мене воно — краса пізнання і пошуку.

— Найперше воно утверджує людину і все людське у світі, що змінене силою знань. Спробуйте знищити наші сліди у часі, наші традиції, музику, картини, вірші — і ви знищите людину.

«…Здається, вона має слушність, — подумав я. — Он там, біля каміна, старовинні перехрещені шпаги — символ мужності і древній сталевий якір — знак морської доблесті. А гравюри, підсвічені червоними омахами полум’я, переносять нас на століття, відхиляють непроглядні обрії часу. І це поки що єдиний спосіб здійснювати мандрівку в минуле. Проте що ми там забули? Знаємо все, що знали предки. І набагато більше за них. Хіба не в мистецтві, яке проявляється так яскраво й сильно, запорука цього руху до першовитоків буття?…»

…На початку двадцятого століття у Фінляндії, в селі Лутахенде, оселився молодий чоловік з м’якою борідкою, із спокійними й простодушними очима, з рум’янцем на всю щоку. Жив він на болоті, яке всі — і дачники, і місцеві жителі — називали Козиним, у крихітній хижці, що заховалась у лісі. Стіни й кутки своєї кімнати він прикрашав кущами ялівцю, сосновими та ялиновими вітами, букетами папороті, яскраво-червоними ягодами, шишками. А над дверима хижки він прибив дощечку із малюнком лілової кицьки. І невдовзі всі почали називати хижку «кицьчин дім». (Мені десь уже доводилося писати про Олексія Толстого).

«Посеред кімнати, у «кицьчиному домі» стояв білий сосновий, чисто вимитий стіл, прикрашений пахучими хвойними гілками», — пригадував сучасник. Юнак, що поселився в лісі, у цьому дерев’яному будиночку із закіптюженими стінами, був тоді письменником-початківцем, і ніхто ще не знав про його книжки: «Ходіння по муках», «Петро Перший» та інші — просто тому, що вони ще не були написані.

А задовго до цього десь біля великого озера, на гранітній скелі, первісний художник накреслив контури величезного, майже казкового велетня із царства тварин. Але навіщо це йому? Адже він, напевне, багато разів зустрічався з мамонтом у той зелений ранок нашої планети, коли природа була щедрою і загадковою… У чому ж річ? Чому на скелі з’явився дивний живописний образ звичайного, здавалося б, звіра?

І що таке мова мистецтва?

…Куди мене занесло? Ще трохи — і в мене почали б, мабуть, допитуватися, що сталось. І хіба це стосується нашої розмови. Я почувався незручно. Я все ще дошукувався відповіді на запитання жінки, яка сиділа поруч зі мною за столом. І знав: відповідь буде такою, що я не зможу її сказати ні Рідзу, ні їй, ні іншим…

Так, у мистецтві іноді все складно і все просто. Минуть віки. Сорок тисяч років, а може, сімдесят… Теплого літнього дня до дерев’яної хижки на Козиному болоті, що на околиці Лутахенде, зовсім неподалік від Куок-кали, підійде юнак з букетом лісової папороті й приб’є над дверима дощечку з намальованою кицькою.

…А ось тризубець Нептуна. Про що розповість потьмяніла зеленава мідь і химеристі плями напівстертого карбування? Який він, потаємний замір у творця язичеського знаку владарювання над морем? І чому ми зібрались у розкішній залі під цим знаком? Що промовляють розумові і серцю тисячолітні легенди та міфи?

У пряжі днів час виткав нитку — це поезія. Чому ж не обривається щонайменш тривка нитка, яка веде у давнину? Мовби вона з надміцного металу і з часом тільки міцніє. Калина говорить про асоціації. Може, простіше? У мистецтві, в людині можна пізнати цілий світ… так, наприклад.

Коли вперше це збагнув? Збагнув і виявився неспроможний передати словами? Отже, Валентина… Я побачив її такою, що не міг би потім забути. І не знав, чому це сталося. Далеко-далеко звідси. На острові. Де колись плавала «Гондвана».

Здається, починалася суперечка, тривала, гаряча й марна, як завжди. Пристрасно заперечував Рідзу Сашко Костенко, який уперше був на традиційній зустрічі журналістів, до нього пристав Джон Ло; звучали вірші і складалися гімни науці, мистецтву, людині. Стало гамірно. Я бачив, як бородатий і респектабельний Гарін підвівся з-за столу, підійшов до Костенка, намагався в чомусь його