Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.

Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового випромінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).

…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:

— З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.

І незворушна відповідь Ольміна:

— Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!

Тепер інші голоси:

— Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?

— Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.

ПРОВОДИ СОНЦЯ

— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.

— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.

Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали.

— Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі.

— Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце?

— І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила!

— І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити.

— Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях.

— Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться.

— Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю?

— Не знаю, — сказала, подумавши Калина.

— Як хочеш, — сказав Рідз.

— Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба.

Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва.

Мабуть, ми думали про одне й те саме, бо Рідз, і я, і Калина згадали про цей вечір на святі…

Чудовий безжурний день свята: дві-три такі зустрічі давали право називати людину з будь-якого континенту другом. Рідз розповів, як він уперше, ще хлопчиком, побачив примор’я. Після пригодницьких романів про Північ та Далекий Схід дивувався майже тропічній природі південних долин, осіннім зеленим роздоллям, контрастам гірських ландшафтів. А те, як починається далекосхідна зима, так приголомшило його, що він хотів знову побувати тут саме в цей час, у грудні.