Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

до глибин у півкілометра. Велетенський резервуар життя і світла.

— Ти певен, що це необхідно вже сьогодні? — запитав Розов, і я раптом помітив, що не всі поділяють мій ентузіазм.

— Що ти маєш на увазі?

— А ось що: зробити після цього океан колишнім уже не можна.

— У цьому й не буде потреби!

— Хтозна. Чи не забагато ми вже й так змінили на нашій планеті? Я не знаю, що станеться, коли цілі моря перетворяться на ферми. Можливо, буде надто багато тепла…

— Тепло можна відвести. У космос. На Марс. На Юпітер.

— А що зміниться там, на Марсі, на Юпітері?

— Це вже віддалене майбутнє.

— Можливо, — спокійно відповів Розов.

— Предки були не дурні люди, — багатозначно сказав Нікітін.

— І вони залишили нам океан таким, яким ми його знаємо! — вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні.

— Ну, не зовсім, — раптом заперечив Розов. — З тих незапам’ятних часів, коли виникла людина, вона тільки те й робить, що все довкола змінює. Почавши це робити, просто неможливо зупинитися. Це ніби оречевлений час. Перші експерименти засвідчать, чого можна чекати від проекту.

— Ти що, не віриш у розрахунки? — запитав Нікітін.

— Та хіба річ у розрахунках? Усе вибудовується на припущеннях, на сміливих гіпотезах. Якщо фотони будуть відбиватися… якщо пучок часток досягне Сонця… якщо магнітна буря не зіб’є їх із шляху… якщо… Та що там говорити! Був час, коли ніхто не взявся б за це. Колись діяли майже напевне. А це — розкіш — зондувати Сонце пучками високих енергій. Ми можемо собі це дозволити, бо знаємо: щось вийде, щось проясниться. Не одне, то інше. Якісь результати будуть. Поговоріть ще раз із Ольміним. Тільки відверто. Невже він упевнений на всі сто, що можна справді змінювати напрямок сонячних променів, стягувати їх до Землі? Та не може цього бути. Він же вчений. Думаю, у нього вже напоготові не один і не два варіанти експерименту. Це поки що дослідна установка. Реактор. Спорудять — запустять, тоді стане ясно, як з нею працювати.

— Та вже запустять, — протягнув Нікітін і, звернувшись до мене, раптом спитав: — А що з тією справою, з тією історією, про яку ми говорили?

Я зрозумів, він мав на увазі Аїру.

— А як про це розповісти? — відповів я. — Спробуй, може, в тебе вийде.

Він спантеличено подивився на мене, помовчав, потім добродушно усміхнувся.

— Шкода! — кокетливо вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Не доберу, про що ви говорите.

— Якась слизька туманна балачка, — додала інша й зіщулилася від вечірньої прохолоди.

— Слизька? — перепитав Нікітін.

— Слизька, — сказала дівчина.

— А вам хотілося б знати до кінця… те, що знати поки що не дано. Вивчити під мікроскопом. Ще й пінцетиком поторкати. — Нікітін широко усміхнувся. — І мене так само. Як інфузорію чи молюска.

— Ти вбачаєш у цьому бажанні щось неприродне?

— Не вбачаю. Намагаюся з’ясувати мотиви.

— Мотиви? Ось, нудно — по-перше. Додому час — по-друге.

— Додому! — голосно сказав Розов.

А мій двійник почав читати вірші:

Зашуміла синява по схилах, Золотаве проміння світиться, Вдалину — молоде, розшаліле, — Лети, моє серце, мій вітер!

Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце.

Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти.

Знову я почув вірші; вони видалися знайомими…

Ковзнула птаха, наче тінь, Защебетала край вікна — І простір міниться весняний, І небо, де не видно дна! І вруна буйні! Де рівнини — Потоп трави, ромашок цвіт. Кохана, скільки ще іти нам У цей прекрасний білий світ!

Я знав ці рядки. Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце.

Життя летить вперед (не сниться), Немов дорога вдалечінь, І до шибок опівдні птиці Легесенько торкнулась тінь… ГАРМОНІСТ. НЕЗНАЙОМКА З ДИТИНСТВА

У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й