Покора - Мішель Уельбек
Певно, мій подив був надто очевидним, бо Редіже замовк і з млявою посмішкою подивився на мене. Тієї ж миті постукали в двері. Він сказав щось арабською – і увійшла Маліка з новою тацею із кавником, двома чашками і тарілкою з солодощами. Була там і пляшка бухи – арабської горілки – та дві чарочки.
Перш ніж повести далі, Редіже налив нам кави. Напій був гіркий, дуже міцний і неймовірно смачний – до мене відразу повернулася ясність розуму.
– Я ніколи не приховував своїх юнацьких захоплень, – пояснив він. – Мої ж нові мусульманські друзі ніколи мені ними не дорікали. Для них це цілком природно – шукаючи способу позбутися безвиході атеїстичного гуманізму, звернутися в першу чергу до ближчої віри. До речі, ми не були ні расистами, ні фашистами – авжеж, чесно кажучи, дехто з ідентичників був до цього досить близький, проте я – ніколи, за жодних обставин! Фашизм я вважаю примарною, страхітливою й хибною спробою вдихнути життя у мертві нації; без християнства європейські нації залишилися б бездушними тілами – зомбі. Проте чи є сенс у подальшому існуванні християнства? Я вірив у доречність його існування, вірив упродовж років, проте мої сумніви зростали, я все більше схилявся до думки Тойнбі[52] про те, що цивілізації не гинуть від чиєїсь руки, а вбивають себе самі. А потім одного дня все пішло за водою. Це сталося 30 березня 2013 року – були великодні свята. Я жив тоді у Брюсселі, і час від часу заходив пропустити по келишку до бару в готелі «Метрополь». Я обожнюю ар-нуво: звісно, є чудові витвори в цьому стилі у Празі та Відні, є цікаві споруди в Парижі і Лондоні, проте для мене (не знаю, справедливо чи ні) вершиною декоративного стилю ар-нуво завжди був готель «Метрополь» у Брюсселі, зокрема його бар. Вранці 30 березня я випадково проходив повз нього й помітив афішку, де зазначалося, що того вечора бар в «Метрополі» мав назавжди зачинити свої двері. Я був приголомшений і звернувся до офіціантів. Вони підтвердили, що бар зачиняється, але не знали причини. Лише подумайте: досі я міг замовляти собі сандвічі й пиво, каву по-віденськи та тістечка з кремом у цьому неперевершеному шедеврі декоративного мистецтва, міг щодня насолоджуватися його красою – і все це мало зникнути одразу, одним махом, просто з самого серця столиці Європи!.. Так, саме тоді я збагнув: суїцид Європи уже відбувся. Як дослідника Гюїсманса, вас, певно, як і мене, лякав його закоренілий песимізм, безперервні прокльони на адресу своєї посередньої доби. Але ж він жив у часи, коли європейські нації сягнули свого апогею й, очоливши велетенські колоніальні імперії, керували світом!.. У безпрецедентну блискучу епоху як із точки зору технологій – поява залізниці, електрики, телефону, фонографу, металевих конструкцій Ейфеля, – так і в мистецтві – імен письменників, художників, музикантів стільки, що забракне часу назвати усі…
Вочевидь, він мав рацію; навіть якщо подивитися з точки зору «мистецтва жити», деградацію важко було не помітити. Я взяв шматочок баклави, яку Редіже мені простягнув, і згадав про книжку, яку прочитав кілька років тому: її було присвячено історії борделів. Серед ілюстрацій була репродукція рекламного проспекту одного паризького закладу Прекрасної доби. Я був вражений, зрозумівши, що деякі з сексуальних послуг, пропоновані «Мадемуазель Ортанс», ні про що мені не казали; я не міг взяти в тяму, що таке «подорож до жовтого краю» чи «російське імператорське мило». Отже, за сто років люди забули про деякі з сексуальних утіх – так само зникли деякі навички, скажімо, виготовлення сабо чи мистецтво грати на дзвонах. Хіба можна за таких умов не повірити в занепад Європи?
– Європа, яка була вершиною людської цивілізації, за кілька десятиліть вбила сама себе, – Редіже з сумом вів далі. Світло він не запалив, тож кімнату освітлювала тільки лампа на його столі. – Європою поширилися анархістські та нігілістські рухи, лунали заклики до жорстоких дій, відкидалася будь-яка мораль. Вже за кілька років усе закінчилося неймовірним безумом Першої світової війни. Фройд не помилився, Томас Манн також мав рацію: якщо Франція і Німеччина, дві найрозвинутіші, найцивілізованіші нації світу розв’язали цю безглузду бійню, отже, Європі кінець. Тож увесь вечір я просидів у барі «Метрополя» аж до закриття. Додому повертався пішки, перетнувши половину Брюсселя, зокрема пройшов повз квартал органів Євросоюзу – похмуру фортецю посеред злиденних нетрів. Наступного дня я навідався до імама у Завентемі[53]. А ще через день (великодній понеділок) у присутності десятка свідків промовляв слова ритуалу навернення до ісламу.
Я не був упевнений, що поділяю його різке судження щодо Першої світової; звісно, таку різанину важко було пробачити, а проте абсурдною була й війна 1870 року[54] – принаймні так її змальовував Гюїсманс, – яка знецінила будь-яку форму патріотизму; будь-яка нація була штучно вигаданим і смертельно небезпечним терміном – і в цьому більш-менш розумні люди переконалися 1871 року; саме з цього усвідомлення постали анархізм, нігілізм та інші подібні дурниці. Щодо давніх цивілізацій, то тут я мало що міг сказати. На сквери біля арен Лютеції спускалася ніч, останні туристи йшли геть; нечисельні ліхтарі кидали слабкі відблиски на амфітеатр. Певно, римляни, які жили безпосередньо перед падінням імперії, вважали, що їхня цивілізація стоятиме вічно. Цікаво, це теж було самогубство? Рим був брутальною цивілізацією, напрочуд вправною у війні – а ще надзвичайно жорстокою, де основними розвагами натовпу були бійки на смерть між людьми і тваринами. Чи відчували римляни потяг до зникнення, чи був у них цей недолік? Редіже, напевно, читав Ґіббона[55] та інших, подібних до нього, яких я заледве знав за іменами, тож я розумів, що не можу підтримати цю розмову.
– Щось забагато я сьогодні говорю, – сказав він, ніяково всміхнувшись. Він налив мені бухи, запропонував іще солодощів – вони чудово пасували до фігової настоянки.
– Вже пізно, мушу залишити вас, – сказав я, вагаючись, адже насправді не хотів іти.
– Заждіть!
Редіже підвівся і підійшов до столу, за яким було кілька полиць зі словниками та довідниками. Він повернувся з книжечкою, на якій красувалось його ім’я; вона вийшла в серії кишенькових ілюстрованих видань та називалася «Десять запитань щодо ісламу».
– Три години катую вас своїми проповідями, хоча вже написав про іслам цілу книжку – певно, дидактика в’їлася мені в душу… Гадаю, ви чули про цю працю?
– Авжеж!
