Покора - Мішель Уельбек
Я допив другий келих і налив третій. За вікном сонце заходило за арени; тиша ставала дражливою. Що ж, він хотів покласти карти на стіл? То я зроблю так само!
– Є одна обставина, – обережно почав я. – І доволі серйозна…
Він повільно схилив голову, прислухаючись.
– Невже я… Невже, на вашу думку, я належу до тих, хто здатен прийняти іслам?
Редіже похилив голову ще нижче, ніби занурившись у глибокі роздуми про особисте; потім, підвівши на мене очі, твердо відповів:
– Так!
За мить він знову сяйнув лагідною променистою усмішкою. Мене обдарували нею вже вдруге, тож шок був не таким сильним; і все ж ця усмішка була потужною зброєю. Хай там як, а тепер говорити мав він. Я проковтнув одразу два пиріжки, які вже охололи. Сонце зникло за сходинками амфітеатру, ніч зійшла на арени; було дещо дивно від думки, що дві тисячі років тому тут справді відбувалися бої між гладіаторами й диким звір’ям.
– Ви не католик, тож цієї перешкоди немає, – зауважив Редіже.
Справді, я не був католиком; принаймні не міг цього про себе сказати.
– І я не думаю, – вів він далі, – що ви атеїст. Справжніх атеїстів не так вже й багато.
– Гадаєте? А мені, навпаки, здавалося, що на Заході атеїзм набув повсюдного розповсюдження.
– Поверхове судження, як на мене. Єдиними справжніми атеїстами, які траплялися мені, були бунтарі; їм було мало безжально твердити про не-існування Бога, вони заперечували це існування у стилі Бакуніна: «Навіть якби Бог існував, слід було б позбутись його…»; словом, то були атеїсти на кшталт Кірілова – відкидали Бога, бо прагнули віддати людині належне; тобто вони були гуманістами, мали свої власні уявлення про людські свободу та гідність. Сподіваюся, ви не впізнали себе в цьому портреті?
Дійсно, це теж було не про мене; від самого лише терміну «гуманізм» мене нудило – проте це, напевно, було від пиріжків, яких я з’їв забагато; тож я наповнив келих, аби запити нудоту.
– Справа в тому, – вів далі Редіже, – що більшість людей проживають життя, не переймаючись запитаннями, які видаються їм надміру філософськими; тому люди повертаються до них лише в драматичні миті – під час серйозної хвороби або смерті близької людини. Однак так відбувається лише на Заході, бо в інших частинах світу люди з часів зародження цивілізації помирають, вбивають одне одного, ведуть кровопролитні війни в ім’я саме цих запитань; саме заради цих метафізичних питань завжди билися люди – а не заради статків чи розширення мисливських угідь. Однак навіть на Заході атеїзм не має сталого підґрунтя. Коли я заводжу з людьми розмову про Бога, то перш за все даю їм погортати посібник з астрономії…
– Світлини на стінах справді справляють враження…
– Так, Всесвіт причаровує красою – і приголомшує розмірами. Сотні мільярдів галактик, і кожна складається з сотень мільярдів зірок, і деякі з них віддалені від нас на мільярди світлових років – тобто на сотні мільярдів мільярдів кілометрів. А на рівні одного мільярду світлових років виникає новий рівень: галактичні скупчення розподіляються, утворюючи подібні до лабіринтів графи. Спробуйте викласти ці факти сотні осіб, випадково зібраних з вулиць: скільки з них наважаться твердити, що все це утворилося випадково? І це при тому, що Всесвіт порівняно молодий – якихось п’ятнадцять мільярдів років. Пригадуєте парадокс із мавпою: скільки часу знадобиться шимпанзе, який безглуздо клацає на друкарській машинці, щоб переписати одну з трагедій Шекспіра? Скільки знадобиться часу, щоби випадок призвів до утворення Всесвіту? Ясна річ, значно більше за п’ятнадцять мільярдів років!.. І це не точка зору людини з вулиці, так вважають і найвидатніші науковці; певно, в історії людства не було розуму блискучішого за Ісаака Ньютона – тільки подумайте, якого надзвичайного, нечуваного інтелектуального зусилля треба було докласти, щоби в одному законі поєднати вільне падіння тіл з рухом планет! А Ньютон вірив у Бога, вірив затято – настільки, що останні роки життя присвятив тлумаченню Біблії, єдиного сакрального тексту, доступного йому. Айнштайн також не був атеїстом, навіть якщо характер його віри визначити непросто; проте, зауважуючи Нільсові Бору, що «Бог не грає у кості», він не жартує – для Айнштайна нестерпна думка про те, що законами Всесвіту керує сліпий випадок. Блискучий з точки зору Вольтера образ «Бога-годинникаря» побутував упродовж усього XVIII століття і був тим стійкішим, чим тіснішими ставали зв’язки науки з астрофізикою та квантовою механікою. Хіба не кумедно: миршава істота, яка живе на безіменній планеті, віддаленій від решти галактики, спинається на свої слабенькі лапки і заявляє: «Бога немає!»? А втім, даруйте мені, щось я розговорився…
– Що ви, не вибачайтесь, мені дуже цікаво, – щиро відповів я, відчуваючи, що сп’янів. Зирнувши вбік, я зауважив, що пляшка «Мерсо» була вже майже порожня. – Ви не помилилися – мій атеїзм не має солідного підґрунтя, і з мого боку було б надто претензійно стверджувати протилежне.
– Саме так – претензійно. Атеїстичний гуманізм ґрунтується на небачених писі та зарозумілості. Зрештою, саме християнське уявлення про втілення Бога свідчить про смішні претензії. Бог обернувся на людину… А чому не на жителя Сиріусу чи галактики Андромеди?
– Ви вірите в позаземне життя? – здивовано перервав його я.
– Не знаю. Думаю про це не так часто, проте це питання радше математичне: зважаючи на те, що Всесвіт заповнено міріадами зірок, і навколо кожної обертаються численні планети, було б вельми дивно дізнатися, що життя присутнє лише на Землі. Та хай там як, а я хочу сказати, що Всесвіт несе на собі відбиток розумного задуму, що він є втіленням проекту, замисленого велетенським розумом. Я з юних років зрозумів: ця доволі проста думка рано чи пізно спливе на поверхню. Усі інтелектуальні суперечки ХХ століття зводилися до протиставлення комунізму (скажімо так: ускладненої варіації гуманізму) ліберальній демократії (його пом’якшеній варіації); треба визнати, що такий принцип жахливо обмежував наше бачення світу.
