Прощення - Альош Штегер
У цей момент відчиняються двері кабінету директорки театру, за ними стоїть жінка в короткій спідниці.
— Отже, ми домовилися, сьогодні ввечері після спектаклю і завтра о третій?
— Домовились, — каже Анастасія Ґрін, по-змовницьки бере жінку вище ліктя і на прощання цілує в щоку.
Білий киває незнайомці, коли вона проходить повз нього.
— Адаме, ти нарешті зважився і прийшов? Я дуже щаслива. Заходь. Долорес, дякую, на сьогодні все.
— До зустрічі на прем’єрі сьогодні ввечері? — кричить Долорес услід Білому. — Ти прийдеш?
— Звісно, прийде! Пропустити новий спектакль Андреаса — це гірше, ніж прийти вчасно на зустріч із Вельзевулом. Адам прийде, причому зі своєю дамою з екзотичної та далекої Австрії, — на весь голос уїдливо каже Анастасія Ґрін.
Після останньої репліки Долорес і Анастасія голосно сміються, що дивує Білого.
Кабінет Анастасії Ґрін Білому добре знайомий. За винятком гарнітура для сидіння, все більш-менш таке ж, як і шістнадцять років тому, коли він востаннє заходив до цього приміщення. Біла шкіра та світлини на стіні — це нове. Білий зупиняється перед фотографіями. Нечіткі зображення підводного світу: корали, риби, корпуси кораблів, освітлені тьмяним світлом, що проникає згори.
— Це мої знімки. Вони зроблені цифровою версією класичної камери-обскури, тому краї так розмиті, — каже Анастасія.
— Вони гарні. Ці нечіткі краї роблять їх таємничими. Я пригадую твої старі фотографії зі студентських часів. Тоді ти робила тільки чорно-білі світлини, переважно порожні подвір’я. Ті фото теж справляли схоже враження, ніби в них була прихована якась невизначена відсутність.
— Фотографування мене заспокоює. Коли я фотографую, маю відчуття, що світ, який протікає крізь пальці, все-таки десь є більш тривким. Мова не про фіксацію минулих моментів — таке визначення фотографії надто банальне. Радше про те, що я завжди ловлю себе на хибній думці: минулого більше немає. Минуле завжди існує разом із сьогоденням. Фотографія — живий доказ цього. Саме фотографія розповідає нам про наше помилкове уявлення про час. Хоча ми колись багато про це говорили. Адаме, я навіть повірити не можу, що ти тут через усі ці роки. І, крім того, постав із мертвих одночасно зі спектаклем Андреаса. Уявляєш, саме «Війна і мир»?
Білий дивиться в темні очі Анастасії.
— Так, це було в ті часи, коли ви з Андреасом працювали над виставою «Тисяча і одна ніч». Бачиш, як усе обернулося? Коли я прийшов шістнадцять років тому з ідеєю поставити «Війну і мир», він наді мною посміявся: чи не зіграю я Наполеона? Я навіть написав сценарій — справді дуже любив Толстого. Боже мій, де це все… У мене вже немає цього тексту. Надто часто я переселявся з місця на місце. В кожному разі, я ні за чим не шкодую.
Анастасія торкається руки Білого. Пучки трьох її пальців на мить спиняються на внутрішній частині його долоні, побіжно малюють невеличкий знак на шкірі Білого. Ніжні хвилясті лінії. Довірливість відкриває невеличку шпарину, з якої визирають сцени минулого.
— Я пам’ятаю, як ми іноді приходили працювати в цей кабінет, коли Андреас був на гастролях, — каже Білий. — Тоді мене вже відправили на лаву запасних. Це найстрашніша, найжорстокіша доля в театрі. Ти в театрі, живеш для театру, за це навіть отримуєш зарплатню, але водночас тебе ні до чого не задіюють, нікому не потрібна твоя праця. Всі знають, що директор відправив тебе на лаву запасних, що ти живий мрець, зомбі. Тобі платять, бо тебе від звільнення захищає законодавство. А насправді вони б воліли тебе взагалі більше не бачити. Ти вже тоді була улюбленою помічницею великого режисера. Ти любила сюди приходити, в кабінет директора, гойдалася в його кріслі, коли його не було в театрі.
Кінчики пальців у долоні Білого спинилися, злегка зволожніли.
— Не будь злим, Адаме. Ти теж любив сюди приходити, пам’ятаєш? Ви з Андреасом ніколи не могли порозумітися. До мене він прислухався, але теж не завжди. Все це нормально, але коли ми були молодими й недосвідченими, цього ще не знали. У двадцять усі генії. У тридцять генії все більш розчаровані. І коли їм одного дня виповнюється сорок, вони починають зневажати геніїв.
— На щастя, я вчасно збагнув, що ненависть — не відповідь. Тут, у театрі, мені б цього не вдалося зрозуміти. Якби я не виїхав і якби не було саєнтології, я би сьогодні ошаленів, побачивши, що режисер, який мене викинув з театру, ставить той спектакль, що я колись йому пропонував. Тепер я знаю: певні процеси відбуваються саме так, а не інакше, і все, абсолютно все — це насіння, з якого згодом щось десь народжується. І краще, якщо народиться гідний спектакль, ніж ненависть чи щось гірше.
— Думаю, спектакль більш ніж гідний, Адаме, і я рада, що тобою не керує ненависть.
Анастасія схиляється дуже близько до Білого.
— Ти казав, що хворів, Адаме, — шепоче Анастасія.
Її пальці несподівано сильно зариваються в його долоню — точно на місці рани, що лишилася від укусу Свинка, — ніби хочуть її продірявити. Вона розтуляє і стуляє рот, мов риба.
— Це вже позаду, — шепоче Білий. — Багато чого позаду.
— А хто попереду? — видихає Анастасія Ґрін зовсім тихо і пустотливо посміхається. Іде до шафи, бере два бокали і наповнює їх.
— Тут на столі два квитки. Для тебе і твоєї австрійської дами. Я дала вам на балконі, збоку спереду, підійде?
Білий киває і ховає конверт із квитками.
— Я знав, що ти рано чи пізно станеш директоркою театру.
— Викривлений світ у викривленому місті врешті дає реальне оптичне зображення. Тут повсякденне життя перевернуте на голову, тому театр може лише вирівнювати зображення, яке саме по собі спотворене, — каже Анастасія, ніби декламує уривок із драматичного твору.
— Я не це маю на увазі, а твою велику рішучість, — каже Білий. — Тебе, як справжню мариборку, очевидно, ніщо не може зупинити.
Дзвін кришталевих бокалів. Джин розтікається в роті Білого, шпарина, крізь яку проблискують образи минулого, розширюється.
— Гарна робота, гарні шкіряні крісла, гарний кабінет…
— Не все так гарно, як ти описуєш, Адаме. Ми всі — частина якоїсь ширшої історії, і, зрештою, ніхто не пише її сам.
— У саєнтології ти займаєшся багаторічним аналізом власного минулого, — каже Білий. — Після сотень годин самокопань виокремлюєш події, які спричинили ті процеси, що пізніше нами керують.
— Адаме, я думаю, проблема полягає не в тому, що я не можу знати, ким я керую або хто керує мною. Проблема в тому, що ми не можемо не керувати і не бути керованими. У певному сенсі, ми всі хочемо, щоб нами керували. Питання в тому, як змінити це керування, коли воно сягне критичної точки. Іноді я відчуваю себе бранкою кришталевого замку, який сама й звела довкола себе. Приємно сидіти на виставах, насолоджуватися магією сцени. Все інше — чиста мука. Пригадуєш наші старі часи? Ми були молоді й амбітні, і все здавалося можливим. Ти міг обрати, чи будеш впливовим драматургом, чи відомим на весь світ режисером, чи президентом країни. Та ось минає десять-двадцять років — і раптом більше немає вибору. Ти йшов якимось шляхом і раптом заблукав. Хоч кожен добре знає, де заблукав, але шляху назад немає.
— Анастасіє, Анастасіє. Ти все та ж колишня Анастасія,
