Прощення - Альош Штегер

— Це ж не моє пузо. Це пузо від мого костюма. Франці, я міг би й тебе трахнути, якби мав дві кістки в члені. А так я вже зайнятий.

— Своєю?

— Ніколи не знаєш, чи вона твоя, чи якийсь непотріб, замаскований під твою.

Розлючений крик начальника. Робітники регочуть, починають повільними рухами перевертати лопатами купи землі.

— Не натягайся дуже, Франці.

— Ну то буду мати довший.

— Якщо маєш такий довгий, можеш ним заткнути ту діру.

— Гімно гімном не заткнеш, Лойс, принаймні це ти мав би знати. Гімно тільки язиком заткнути можна. У тебе досить довгий, міг би трохи помогти їм.

— А чим я поможу? Нема на то ради. Я купив чотири маски, але ні одна не має дірки для рота. Як на зло! Моя класно трахається, але я би її не лизав.

— Я своєї так само. Внизу ще можливо, але ззаду ніколи. Ми ж не лижемо ту землю, повну гімен.

— Хай тим переймається екскаваторник, який всю ту фігню заварив. Ми ж знаємо, як воно буде. Тут якось заткне, а через годину воно відгукнеться на Тезному, чи за автобусною зупинкою, чи на Ленті. Земля не хоче приймати наших гімен, всюди постійно вибризкує, а ми потім ті діри латаємо.

— Але, Лойс, ми не латаємо.

— Нє, Франці, ми з тобою інші. Ми міцно тримаємося лопат і тихенько собі сопемо.

Робітники регочуть.

Велика зграя ворон з голосним карканням злітає з крон дерев на Сломшковій площі, кружляє і знову сідає на ті ж самі місця. Білому здається, що він ніколи не покидав міста. Його не було тут аж шістнадцять років? Неможливо! Може, він дійсно був у якійсь короткій поїздці й оце повернувся. Це відчуття навалилося на нього усією вагою, сповільнило і втомило. Здається, що не змінилося нічого. На площі плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Над хрестом трохи меншими літерами напис: «ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — АНДРЕАС», а нижче — великими: «ВІЙНА І МИР». Фонтан, посеред фонтану — величезна брила льоду червоного кольору. Навпроти фонтану — мармурові сходи, фасад найбільшого театру країни. Фасад із сімдесятих років, у стилі модерн, мов чужорідне тіло на розі площі, яка здебільшого в сецесійному стилі. Перед театром вантажівка. На брезенті напис: «ХОРВАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР м. ЗАГРЕБ». Два ангели з трубами. Трохи далі — театральна кав’ярня. Біля обігрівачів, що ввімкнені над столиками перед входом, немає нікого. Білого несподівано затоплює пам’ять про роки, проведені в цій будівлі, в цій кав’ярні. Подивувався, що йому згадуються лише образи спекотних літніх пообідь, як він разом з акторами та іншими працівниками сидів перед театром, — але жодних спогадів про зиму.

Бічний вхід для співробітників. Штеф, охоронець упізнає його, вітається. Відбиток соціалізму, стертий ковролін, запах темної затхлості та пилюки в коридорах — усе це вперто нашаровується й охороняє минуле для всіх, хто його намагається в цьому театрі зберегти.

Навіть секретарка та ж, що і в старі часи, коли директором театру був Андреас, а Білий — одним із помічників режисера. Вона зустрічає Білого поцілунком у щоку.

— Мільярд років не бачилися, — каже Долорес. — Зачекай хвильку, в директорки ще є хтось у кабінеті, вона скоро звільниться.

Білий киває і сідає у фотель. Навпроти нього сидить незнайома жінка. Таке враження, ніби вона — частина театрального реквізиту. Білий таких здалеку розпізнає. І справ-ді, незнайомка не вводить в оману — вона невтомно продовжує монолог про проект, про який говорила, коли Білий заходив.

— І я кажу йому, що так не піде. Жертвоприношення, подія називається жертвоприношенням і означає принесення в жертву на честь диктаторів. Тіто, Сталін, Гітлер, Мао. Ми приносимо в жертву, а вона думає, що можна відбутися кількома старими автівками і якимсь відеопроектором. Нам потрібна кров. Як у Германа Нітча, інакше ми далі будемо приносити в жертву тільки ідеї. Я не маю на увазі курей. Треба зарізати хоча б по одній вівці на честь кожного диктатора, кажу їй. Вона мене питає, чи не краще корову. Я кажу, що я за. Вона сміється. Звичайно, це домовленість. Як думаєш, коли хтось тобі щось каже, а ти погоджуєшся, — хіба це не домовленість? Потім вона посилається на те, що ми нічого не підписували, і вона не те мала на увазі, що вона просто жартувала. А я маю гадати, коли вони жартують, а коли ні, чи що?

Під час монологу незнайомки Долорес спокійно перевіряє електронну пошту, подекуди відповідає: «Угу». Очевидно, вона звикла виконувати дві роботи одночасно: секретаря і психоаналітика.

— Про що мова? — запитує Білий.

— Мова про мою продукцію. Та що Вам пояснювати, я вже шість років працюю над цим проектом. Шість років, уявляєте? Нарешті я отримала від міськради трохи грошей. Пішла до мера, сказала йому: «Мере, ми мусимо щось зробити з цими диктаторами», і він зрозумів. У мене є команда, проект буде мати успіх, це зрозуміло, але ж не можна його реалізувати якось так невиразно. А тут усе робиться невиразно. Нам чіткості, чіткості бракує в цьому місті! Тут усі лише розмито натякають на реальність. Театр — це реальність. Тут течуть піт, сперма, кров. Фізичний театр — людей торкає це, а не оте символічне лайно для ремісничих училищ і прем’єри для втомлених директорів державних фірм.

— Угу, — каже Долорес, заглиблена в читання електронної пошти.

Незнайомка прострілює її поглядом, але та не зважає.

— Уявіть спектакль, який неможливо забути. Уявіть щось таке, що буде супроводжувати вас усе життя, означить його і змінить вас назавжди, відніме дихання і мову. Це мене цікавить у театрі. Театр потрясіння, театр, який, врешті, є таким, як наше місто. Щоденні потрясіння, самі лише потрясіння. Люди вважають, що вони можуть щодня їсти віденський стейк, і так має бути. Що це нормально — отаке повсякденне життя. Тоді чому вони не можуть витримати театру, такого ж жорстокого, як нормальне повсякденне життя? Нічого ж нового не відбувається. Просто нового для нашого міста і для нашого часу. Пане, як ви вважаєте, новизна взагалі існує? Коли я йду до нашого театру, коли дивлюся вистави гастролюючих труп, завжди маю відчуття, що новизни вже нема. Що все нове ми вже давно спалили. Все вже наявне. Але в усі часи існують свої заборони, і цензура, і самоцензура, а тому було б правильно кожного разу на сцені заколювати бодай якусь вівцю, якщо вже не корову. Тій міщанській публіці треба кожного разу говорити, що все це — серйозно. Селянин це розуміє. Якби селяни почали ходити до театру, вони б розуміли. Селянин би вийшов на сцену і підтримав би відро під смертельною раною, з якої дзюрчить кров. А тут навіть селючка нема! — скипає незнайомка і показує на двері директорки театру Анастасії Ґрін. — Якби вона була із села, зрозуміла б. А що я можу вдіяти? Якщо я шість років витримала, витримаю ще шість. Раніше чи пізніше, та мій час настане, — правда ж, Долорес?

— Угу, — каже Долорес і спокійнісінько відписує свою пошту.

— Гаразд, треба йти працювати далі.

Жінка встає і йде геть не прощаючись.

— Не дай себе збити з пантелику, це одна з моїх пацієнток, — каже Долорес. — Часи змінюються, а театральна психіатрія залишається. Коли ти ще працював у театрі, було все те саме. Пам’ятаєш Марула, який хотів отримати півмільйона доларів, щоб організувати спектакль у невагомому просторі? Чи Берзаєва, який під час вистави закидав публіку