Прощення - Альош Штегер
— Бачте, превентивно ми провели дезінфекцію в усіх, хто вступав у фізичний контакт із Дорфлером та Маусом упродовж останніх 48-ми годин, перед тим як виявилися симптоми. Окрім того, я отримав від санітарної служби всі потрібні дозволи на те, щоби знищити всіх міських голубів на території Марибора, аби запобігти хворобі. Ви уявляєте, що буде, якщо зараз, цієї миті, вибухне скандал у мас-медіа? Це буде удар не тільки по Марибору і його туризму, по «Культурній столиці Європи» — це буде проблема масштабного значення. А купці людей запровадження надзвичайного стану перед місцевими виборами було б ще й як на руку.
— Маєте на увазі Воду? — питає Білий.
— Звісно. Він уже колись вибрався з політично безвихідної ситуації, відволікши увагу від важливих питань на такі, що лише здавалися важливими. Як ви знаєте, Вода — колишній поліцейський. Логіка надзвичайного стану йому вигідна. Якщо завтра в Мариборі вибухне небезпечний вірус, що загрожуватиме життю тисяч людей, запланованих мітингів проти Води не буде. Увага медіа більше не буде прикутою до реалізації багатьох спірних проектів, як наприклад, будівництво очисної споруди під Кальварією. Наступні півроку голови людей будуть зайняті лише думками про таємничий вірус, і ніхто не звертатиме уваги на те, що чиниться насправді. Я переконаний, що його в такому випадку оберуть знову.
— Гаразд, але навіщо Вам я? — питає Білий.
— Якщо я комусь не довіряю, то це нашим ЗМІ. Я знаю, що буде, якщо мої підозри справдяться. Вода має свою мережу людей, володіє кількома газетами і телестанціями, не тільки місцевими, а й державними. Більшість незалежних ЗМІ не має жодного впливу або нічого не варті. Я хочу, щоб, коли вибухне скандал, про це чесно розповіли за межами Словенії. Це змусить словенські медіа ретранслювати новину. Звичайно, це не завадить викривленій інтерпретації фактів, та все ж зменшує можливість маніпуляцій. Тому мені потрібна людина, якій я зможу довірити висвітлення подій, яка не є частиною мережі Води і яка не з Марибора.
— Роза Портеро, — каже Білий.
— Так. Австрійське державне радіо має в нас більший кредит довіри, ніж наш головний банк. Люди люблять казати, що ми — тиха австрійська провінція. Але це не так. Навіть мешканці найглухішого кутка в якійсь іншій країні мають право брати участь в ухваленні спільного рішення. А ми — тупа австрійська колонія без жодних прав. Коротше, ви мені потрібні, пане Адаме, і я щиро сподіваюся, що можу розраховувати на Вашу підтримку.
— Гаразд, Маусе, але за однієї умови.
Маус дивиться на Білого.
— Розкажіть мені, що у Вас із Водою.
Вперше, відколи вони розмовляють, у Мауса стерлася усмішка з губів, але вже за мить інспектор знову усміхається.
— Тут нема жодних таємниць, Адаме. Нашу історію можна дізнатися і з інших джерел, та в кожному разі буде краще, якщо я розповім Вам її особисто. Я і Вода разом навчалися в поліцейській академії. Ба більше, ми мешкали разом, були найкращими приятелями, і нас об’єднувало спільне захоплення, яким ми, вісімнадцятирічні юнаки, горіли ніби два фанатики. Вгадаєте, яке?
Білий стенає плечима.
— Ми обидва розводили голубів. Але не простих. Завівши зв’язки в поліцейській академії, я незабаром став учасником секретного проекту, який фінансувався Міністерством оборони. Нашою метою було виростити першокласних голубів-розвідників. Я не маю на увазі традиційних поштових. Тренування першокласних голубів-зв’язківців, які переносять секретні повідомлення, вимагає багато часу і знань. Але наше завдання було значно складнішим. Ви знаєте, половина успіху голубаря залежить від того, що потрапляє в голуба через дзьоб, тобто від харчування. І отут виявилося, що, крім звичайної зернової суміші, голубам потрібно забезпечити добре збалансоване харчування із сухим часником, порошком подрібненого рожевого кварцу та деякими іншими хімічними препаратами. Всі армії світу вкладають мільярди в комп’ютерні системи сповіщення. А мені вдалося з допомогою вітчизняних хімічних лабораторій виростити голубів-камікадзе. Це були спеціальні птахи, стійкі навіть до можливих ворожих атак і збоїв електромагнітних полів, що для голубів є великою проблемою. У світі немає жодного літака або ракети, яку не можна збити. А що робити зі зграями голубів, з десятками тисяч голубів, які у точно визначений момент атакують ворога з усіх боків? Особливо, якщо голуби заражені інтелектуальною біологічною зброєю, якою, власне, і є сучасні віруси? Хоча тоді я про таке не думав. Можливо, Вода вже міркував над цим, не знаю. Я розводив голубів насамперед заради любові до тварин і спорту. Я просто хотів виростити найрозумніших голубів у світі. І я це зробив. Те, що я їх потім натреновував на виконання конкретних завдань, було для мене другорядним. Вода в ті дні був у моїй тіні. Він хворобливо копіював усі мої дії. Я слухав панк — і він слухав панк, хоча найбільше любив народну розважальну музику, особливо далматинські «клапи»[33]. Я почав розводити голубів — і він також їх розводив. Незабаром Вода збагнув, що ніколи не досягне такого успіху, як я, його сусід по кімнаті та наставник. Тоді я не розумів, як сильно він мав мене ненавидіти. Лише згодом допетрав, що й до чого. Я пам’ятаю той ранній ранок пізнього квітня. Я поїхав у Похор’є, де був голубівник. Усього за кілька днів мав їх продемонструвати перед міністерською комісією під час великого завершального випробування. У випадку успішного показу Міністерство оборони виділило б значні кошти для розвитку проекту. Насправді це, мабуть, означало б, що ми, Адаме, ніколи не зустрілися б, бо я ніколи не залишився б у югославській, а потім словенській поліції, а став би першорядним експертом і новатором біологічної зброї. І нині я би мешкав у США або Ізраїлі. Однак сцена, яку я застав того дня, 27 квітня, стала найбільшим жахіттям, що я коли-небудь бачив у своєму житті. Двісті один з моїх двохсот чотирнадцяти вихованців лежали на землі. Сцена жахливої різанини. Їхні тільця були ще теплими, деякі пташки пересмикували лапками і тріпотіли пір’ячком. Хтось знищив мій світ, моє життя, моє майбутнє. Я знав, що тільки Воді було відомо, де я тримаю голубів. Кілька разів він приїздив їх годувати замість мене. Я повернувся у студентський гуртожиток. Я хотів його вбити. Я хотів покарати його за ту кривду, яку він мені завдав. Його ліжко було порожнє. Його шафа була порожня. Він повернувся в академію лише через рік після того, як я закінчив навчання, тому ми зустрілися аж через десять років, коли він став молодим депутатом парламенту, а я — криміналістом.
— А що було далі з голубами?
— Проект визнали невдалим і закрили. Дослідницьку групу розформували. Та я більше й не хотів займатися розведенням птахів. Після такого удару! Я був занадто молодий, щоби просто так закрити очі на все і жити далі. Крім того, так і лишилося таємницею запитання, куди поділося тринадцять голубів. Вони втекли? Чи він їх убив деінде? Або, і це мені здається найбільш вірогідним, він продовжив розмножувати птахів, і зараз тримає напоготові, щоб використати для власних цілей?
— Ви усвідомлюєте, що ваші припущення дуже серйозні, недоведені й можуть мати наслідки? Варто було б взяти самовідвід і передати слідство в цій справі комусь іншому, адже Ви не можете діяти неупереджено, — каже Білий.
— Авжеж, авжеж! — інспектор Маус так голосно регоче, що холом йде луна, а його асистент Ґрос на протилежному кінці, чуючи сміх начальника, без будь-якої причини починає силувано посміхатися й собі.
— Адаме, Ви
