Зірка для тебе - Дарунок Корній
Я — всенький світ, а світ — моя частина:
Барвистий, радісний, розкішно молодий.
Яка щаслива я була дитиною!
Чому тепер той світ такий малий?
На вулиці стояли дев’яності. Змінювалося все. Спочатку обкладинка паспорта стала іншого кольору та дістала новий герб, згодом рублі перетворилися на купони, а відтак і на гривні. Зрештою, переінакшувалося набагато більше. Перекидався світ і в глобальному, і в мурашиному розумінні, як любив казати тато. Стара історія ліквідовувалася як пережиток минулого і писалася відразу нашвидкуруч нова. Де правда, а де жарт — ніхто не знав. Кожен день приносив щось новітнє, пахло свободою на вулицях міста, анархією ще дужче. Але пахло і ще чимось. Тато сумно казав на все це: «Коли народився і виріс у клітці, то так важко пристосуватися до життя на волі. Може, твої діти, Зірочко, і зуміють, а ми — певно, що ні!»
— Дехто не виживе, — підтакувала мама.
…І дехто не вижив.
Зоряна згадала стару легенду, яку їй, іще малій, розповідала тітка Калина, «Про мураху та крука».
Посперечалися якось мураха та крук — хто з них сильніший. І так уперто сперечалися, що вирішили поставити на кін власних дітей. Хто програє — той віддає супернику своїх малят. Крук стверджував хвалькувато, що він сильніший, бо може легко на своїх крилах нести свого товариша, тобто ношу за розміром таку, як він сам. Мураха тільки попросила то продемонструвати. Крук легко закинув собі на плече свою дружину і навіть не зігнувся під своєю ношею. «Бачиш, який я сильний! Я виграв, — сказав крук. — Віддавай мені своїх дітей!» На що мураха тільки сумно зітхнула. Закинувши собі на спину двох своїх товаришів, вона помандрувала з ношею до гнізда крука. Із того часу круки виводять пташат у березні-лютому, щоб мурахи не змогли отримати обіцяного. Бо ж мурахи набагато пізніше вилазять на світ Божий із землі.
Коли Зоряна переповіла ту казку татові, то він сумно сказав:
— От я й не знаю, донечко, чи витримають насправді ті мурахи? Бо не одного доведеться на собі тягнути.
Зоряна, хоч і була мала, відчувала: щось не зовсім добре творилося довкола. Порожні полиці магазинів, тотальний дефіцит на все, навіть на солодощі, сумні заклопотані обличчя батьків. Тато з роботи приходив дедалі частіше й частіше похмурий і невдоволений, напідпитку. Часто зривався на мамі. Його вже не тішила нова квартира, в якій вони ще за добрих часів встигли зробити ремонт та купити меблі на відкладені гроші. Дещо позичила тітка, хоча й казала, що віддавати не треба, але тато гонорово обіцяв, що от зароблять і таки віддадуть.
А потім?
А потім почалися проблеми у батьків на роботі. Скорочення, затримки зарплати… Зароблене мамі чим тільки не видавали: гречкою, колготами, трусами, шкарпетками. Батько ж не отримував майже нічого. Виживали тоді з тітчиних грядок та її невеличкої інвалідної пенсії, яку виплачували регулярно. Та й то був тільки початок. Маму скоротили, бо стало невигідно тримати такий великий штат у їдальні, коли робітники сидять без роботи і завод працює на чверть своїх потужностей…
То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять. Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися «човникуванням». Тато був проти:
— Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько…
Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав тих, хто цим займається, настільки яскраво описували можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на реалізацію одній знайомій.
Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по господарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати, тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємніші порухи своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку. Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідомила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем, а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі також. Бо така мрія була не модною.
У батька на заводі ставало дедалі гірше — роботи зовсім не стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки — то вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник, дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів «Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування, все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», — та всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і повернення вже не буде.
Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало тиждень-два… На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до друзів у гуртожиток, відводив душу. Мама терпіла, бо любила татка.
Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих… Валя оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.
То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він заявився смердючий, п’яний, але живий аж